Мертва зона

Кінг Стівен

Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: «Отак і я лежав». Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.

— Ви син місіс Сміт?

— Так.

— Джонні? — Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.

Від цього голосу — хай бог боронить! — у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.

Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. «Інсульт, — подумав Джонні. — Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару».

— Це ти, Джоне?

— Я, мамо.

— Джонні! Це ти?

— Так, мамо.

Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.

— Мені потрібен мій Джонні, — жалісно промовила вона.

Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.

— Ви б не могли залишити нас самих?

— Та я, бачте, не повинна…

— Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, — сказав Джонні. — Як ви на це?

— Ну…

— Принеси мені соку, татусю! — хрипко закричала мати. — Я, мабуть, вип’ю цілу карафу!

— Та вийдете ви зрештою? — гримнув Джонні на сестру.

Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.

Сестра вийшла,

— Мамо… — промовив він, сідаючи біля ліжка.

Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, — і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.

— Мамо… — знову промовив він і поцілував її спотворену руку.

— Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, — сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. — Мені потрібен Джонні.

— Мамо, я тут.

— Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!

— Мамо! — сказав він, боячись, що повернеться сестра.

— Ти… — Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. — Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, — прошепотіла вона.

Він нахилився, як вона просила.

— Ти прийшов, — сказала вона. — Дякую. Дякую. — З її здорового ока потекли сльози.

Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.

— Ну звісно, прийшов.

— Я бачила тебе, — прошепотіла мати. — Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

— Атож, казала.

— Він призначив тобі справу, — провадила мати. — Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.

— Ні, не зроблю. — Він тримав материну руку-клішню. В голові у нього гупало.

— Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам’ятай.

— Гаразд.

— Запам’ятай це! — різко промовила вона, і Джонні подумав: «Знову її повело на дурниці».

А втім, ні, власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.

— Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.

— Гаразд, мамо, я дослухатимусь.

Вона трохи повернула голову на подушці і… невже всміхнулася?

— Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. — Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. — Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні… виконай свій обов’язок.

— Гаразд, мамо.

— Яка сила… — пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. — Яку силу дав тобі Господь… Я знала… Я завжди знала… — Голос їй урвався.

Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.

Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п’ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.

— Виконай свій обов’язок, Джоне.

— Авжеж, мамо.

Більш йому не випало поговорити з матір’ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п’ять хвилин на дев’яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.

Розділ тринадцятий

1

— Ти не розумієш, — переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті — велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.

І оце усвідомлення належало в нього вселити.

При потребі — й із застосуванням сили.

Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслива доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не «з днем народження»), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. «Ви там повчіть його розуму, — сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. — Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров».