Мертва зона
Шрифт:
— Кака! — сказав Денні й виплюнув фруктову суміш.
— Фе, як негарно, — мовила Сейра і обернулась до Уолта. — Це ти про Джонні Сміта?
— А то про кого ж.
Вона підвелась і перейшла до того краю столу, де сидів Уолт.
— Що там з ним? Усе гаразд?
— Судячи з того, що тут написано, він живий-здоровий, і сам чорт йому не брат, — сухо відказав Уолт.
У Сейри майнула була невиразна думка, чи не пов’язано це якось з її недавніми відвідинами Джонні й отією історією, але величезний заголовок приголомшив її:
ДРАМАТИЧНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ:
ПАЦІЄНТ ПІСЛЯ ТРИВАЛОЇ КОМИ
ВИЯВЛЯЄ ЗДІБНОСТІ ЕКСТРАСЕНСА
Репортаж написав Девід Брайт. На вміщеному в тексті фото Сейра побачила Джонні: він стояв, усе такий же худий, жалюгідний і геть розгублений у безжальному світлі фотоспалаху, над простертим на підлозі чоловіком — то був, як сповіщав підпис, Роджер Дюссо, репортер льюїстонської газети. Над фотографією стояло: «Наслідок одкровення: репортер непритомний».
Сейра сіла на стілець поруч Уолта й почала читати. Це не сподобалося Денні, і він затарабанив по відкидному столику свого високого крісельця, вимагаючи ранкового яєчка.
— Здається, він тебе кличе, — сказав Уолт.
— Може, ти сам його погодуєш, любий? Він же в тебе завжди краще їсть. — «Далі на стор. 9, шп. З». Вона розгорнула газету на дев’ятій сторінці.
— Лестощами всього доб’єшся, — поступливо мовив Уолт. Він зняв спортивну куртку й надяг на себе Сейрин фартух. — Уже даю, хлопче, — заспокоїв він малого й узявся годувати його яйцем.
Дочитавши репортаж, Сейра повернулася до початку й стала читати ще раз. Очі її знов і знов привертала фотографія — розгублене, вражене жахом обличчя Джонні; люди, що з’юрмилися навколо непритомного Дюссо й дивились на Джонні майже перелякано. Вона могла це зрозуміти. Їй пригадалось, як вона тоді поцілувала Джонні і на його обличчя набіг отой дивний відчужений вираз. А коли він сказав, де її загублена обручка, вона й сама злякалася.
Але ж, Сейро, те, чого ти тоді злякалася, — зовсім інша річ.
— Ну, ще трохи, молодче, — почула вона, мовби звідкись ген здалеку, Уолтів голос.
Сейра звела очі на чоловіка й сина: вони сиділи поруч у пасмузі пронизаного порошинками сонячного світла, в Уолта між колінами теліпався її фартух, — і раптом її знов охопив переляк. Вона мовби навіч побачила, як обручка, перевертаючись, поринає на дно унітаза. Почула, як вона тихенько дзенькнула об фаянс. Згадала про маску Джонні в переддень Усіх святих, про хлопця-підлітка, що сказав: «Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте». Подумала про обіцянки, що їх даєш і ніколи не виконуєш, і погляд її знову звернувся до худого, страшенно змученого й нещасного обличчя на газетній шпальті, що вражено дивилося на неї.
— …а все це просто хитрий трюк, — казав Уолт, вішаючи на місце її фартух.
Він таки примусив Денні з’їсти яйце, все до останньої крихти, і тепер їхній нащадок задоволено смоктав із пляшечки сік.
— Що? — Сейра поглянула на нього, і він підійшов до неї.
— Я кажу, для людини, яка має сплатити майже півмільйона за лікарняними рахунками, це з біса вдалий трюк.
— Про що ти говориш? Який трюк?
— Авжеж, — мовив Уолт, не помічаючи її гнівного тону. — Він міг би написати книжку про ту катастрофу й про свою кому і заробив би на цьому тисяч сім чи нехай і десять. А от коли він вийшов з коми ясновидцем, тут уже відкриваються безмежні перспективи.
— Та це ж просто казна-що! — вигукнула Сейра, і голос її дзвенів від люті.
Уолт обернувся до неї, на обличчі в нього був подив, та за мить його змінив вираз порозуміння. Той порозумілий вираз розлютив Сейру ще дужче, ніж будь-коли. Якби вона відкладала по п’ять центів щоразу, як Уолт Хезлітт вважав, що він її розуміє, вони могли б уже полетіти на Ямайку в першому класі.
— Пробач, що я завів цю розмову, — сказав він.
— Запідозрити Джонні в облуді — це все одно що запідозрити папу римського у… у… ну, ти знаєш, у чому.
Уолт голосно зареготав, і в цю мить Сейра ладна була схопити його чашку з кавою і пожбурити в нього. Та вона тільки зціпила під столом руки й міцно стисла їх. Денні здивовано витріщився на батька, а тоді й собі зайшовся сміхом.
— Серденько, — сказав Уолт, — я нічого проти нього не маю і проти того, що він робить, теж. Власне, навіть поважаю його за це. Коли отой замшілий гладкий шкарбан Фішер за п’ятнадцять років у конгресі зумів із збанкрутілого адвоката стати мільйонером, то й цей хлопець має цілковите право гребти скільки може, вдаючи з себе ясновидця…
— Джонні не облудник, — монотонно промовила Сейра.
— Це ж просто знахідка для всіх отих бабуль з підсиненими кудельками, які читають бульварні журнальчики й належать до Всесвітнього клубу книголюбів, — весело провадив Уолт. — Хоч мушу визнати, що трохи прозирання не завадило б і при доборі присяжних у тому бісовому процесі Тіммонса.
— Джонні Сміт не облудник, — повторила Сейра і знов почула голос Джонні.
Вона зісковзнула в тебе з пальця. Ти вкладала його бритвене приладдя в бічну кишеню валізи, і обручка зісковзнула туди… Піднімися на горище, Сейро, і подивись. Ти її знайдеш. Але вона не могла сказати про це Уолтові. Він не знав, що вона їздила навідати Джонні.
Нічого в тому поганого, що ти поїхала побачитися з ним, — невпевнено озвався її внутрішній голос.
Воно-то, звісно, так, але як зреагував би Уолт на те, що вона викинула ту першу обручку в унітаз і спустила воду? Навряд чи він зрозумів би раптовий напад страху, що спонукав її до цього, — того самого страху, який відбивався на обличчях інших людей на газетній фотографії, та й на обличчі самого Джонні. Ні, Уолт цього не зрозумів би. А зрештою, і справді є щось неподобно-символічне в тому, що ти кидаєш свою обручку в унітаз і спускаєш воду.