Мертва зона
Шрифт:
— Ну гаразд, — сказав Уолт, — він не облудник. Але я просто не вірю…
Сейра тихо промовила:
— Поглянь на цих людей позад нього, Уолте. Поглянь на їхні обличчя. Вони вірять.
Уолт кинув побіжний погляд на фотографію.
— Авжеж, так само як дитина вірить фокусникові на сцені.
— То, по-твоєму, отой Дюссо о був, як ти кажеш, підставкою? Але ж тут пишеться, що він і Джонні ніколи раніше не зустрічались.
— А тільки так і спрацьовують трюки, Сейро, — терпляче сказав Уолт. — Ніякий фокусник не стане витягати кролика з клітки — тільки з капелюха. Або Джонні Сміт щось знав наперед, або з біса влучно вгадав з поведінки Дюссо.
У цю хвилину Сейра просто-таки ненавиділа його, їй був гидкий цей добродушний чоловік, за якого вона вийшла заміж. Хоч, як по правді, нічого поганого за його добродушністю, врівноваженістю й лагідною іронією не стояло — просто він непохитно вірив, така вже була властивість його душі, що всі прагнуть здобути головний виграш і кожен вдається до своїх маленьких хитрощів. Сьогодні вранці він міг назвати Гаррісона Фішера замшілим гладким шкарбаном, а вчора ввечері аж падав зо сміху, слухаючи Фішерову розповідь про такого собі Грега Стілсона, дивака мера з якогось там містечка, що, певно, зовсім зсунувся з глузду й наступного року збирався балотуватись на виборах до палати представників як незалежний кандидат.
Ні, в світі Уолта Хезлітта не було місця ні екстрасенсам, ні героям, там цілковито панувала одна доктрина: ми повинні змінити систему ізсередини. Він був добрий, спокійний чоловік, любив її і Денні, але душа Сейрина раптом порвалася до Джонні, гірко тужачи за тими п’ятьма роками, які в них украдено. Або й за цілим спільним життям. І за дитиною, що мала б темніше волоссячко.
— Ти б ішов уже, любий, — тихо мовила вона. — А то вони таки запроторять твого Тіммонса за грати, на каторгу чи куди там ще.
— Твоя правда. — Уолт усміхнувся до неї: підсумки підбито, засідання закрито. — Ми друзі?
— Друзі. — Аж ж він знає, де була обручка. Знав.
Уолт поцілував її, легенько притримуючи правою рукою за потилицю. Він завжди однаково снідав, завжди однаково цілував дружину, одного дня вони переїдуть у Вашингтон, і ніяких екстрасенсів немає.
Через п’ять хвилин він вивів заднім ходом на Понд-стріт їхній невеличкий червоний «пінто», дав, як звичайно, короткий прощальний гудок і поїхав. Сейра залишилася з Денні, який саме ризикував задушитися, намагаючись злізти зі свого високого крісельця-сто-лика.
— Ти ж не так це робиш, молодче, — сказала вона, переходячи кухню й від кидаючи перекладку із столиком.
— Кака! — обурено мовив Денні.
До кухні перевальцем, лінивою ходою неповнолітнього правопорушника зайшов їхній кіт Помідор, і Денні, радісно захихотівши, обхопив його обома руками. Помідор прищулив вуха й скорився своїй долі.
Ледь помітно всміхаючись сама до себе, Сейра прибирала зі столу. Закон інерції. Тілу, що перебуває в стані спокою, властиво залишатися в ньому й далі — а вона й перебуває в стані спокою. Що з того, як Уолт і має свої вади, — вона теж їх має. Отож пошле вона Джонні вітальну листівку на Різдво, та й по всьому. Так буде краще, безпечніше… бо тілу в русі властиво рухатися далі. А їй і тут добре. Вона пережила втрату Дена, пережила втрату Джонні, якого так несправедливо забрала в неї доля (але ж скільки в цьому світі несправедливості!), пройшла через свої пороги та бистрини до цієї тихої заводі, і тут вона й залишиться. Оця її сповнена сонця кухонька — зовсім непогане місце. Найкраще забути всі ті окружні ярмарки, Колеса Фортуни і образ Джонні Сміта.
Поки в мийницю з брудним посудом наливалася вода, Сейра ввімкнула радіо й почула початок останніх вістей. Перше ж повідомлення змусило її завмерти із щойно вимитою тарілкою в руці, втупивши тривожний, занурений погляд у простір за їхнім маленьким задвірком. Матір Джонні розбив інсульт, коли вона дивилася телевізійний репортаж про прес-конференцію її сина. Вона померла сьогодні вранці, годину тому.
Сейра витерла руки, вимкнула радіо й визволила Помідора з обіймів Денні. Потім віднесла малого до кімнати й посадила в манеж. Ображений Денні чимдуж заревів, але Сейра наче й не чула його. Вона пішла до телефону й набрала номер Східного медичного центру. Телефоністка на комутаторі, якій уже, судячи з голосу, набридло без кінця повторювати те саме, сказала, що Джон Сміт залишив лікарню вчора ввечері, незадовго до півночі.
Сейра поклала трубку й сіла на стілець. Денні й далі ревів у своєму манежі. З кухні чувся хлюпіт води, що текла в мийницю. Трохи згодом Сейра встала, пішла до кухні й закрутила кран.
Розділ чотирнадцятий
Репортер із журналу «Всепроникний погляд» з’явився 16 жовтня, невдовзі після того, як Джонні сходив по пошту.
Батьків будинок стояв досить далеко від шосе, і всипана жорствою під’їзна дорога із чверть милі проходила крізь густі молоді зарості сосон та ялин. Джонні щодня ходив цією дорогою до шосе й назад. Попервах він повертався до веранди зовсім знеможений, весь тремтячи й кульгаючи так, що мало не падав з ніг, які наче вогнем пекло (щоб пройти ті півмилі, йому потрібна була ціла година). Та тепер, через півтора місяця, ця щоденна прогулянка давала йому справжню втіху, і він залюбки чекав її. Не пошти, а саме прогулянки.
Крім того, Джонні вже почав рубати дрова до наступної зими, хоч Герб і збирався когось на це найняти, бо сам підрядився на якісь внутрішні роботи в нових будинках у Лібертівіллі.
— Отак і дізнаєшся, що підступила старість, Джоне, — сказав він тоді з посмішкою. — Коли з настанням осені починаєш шукати собі роботи між чотирьох стін.
Джонні вибрався на веранду і, з полегкістю зітхнувши, сів у плетене крісло. Умостив праву ногу на парапет веранди, а потім, болісно скривившись, підняв обома руками ліву й поклав зверху. А зробивши це, взявся переглядати пошту.
Останнім часом її стало не так багато. Першого його тижня в Паунелі траплялися дні, коли надходило по два десятки листів і вісім-дев’ять бандеролей: здебільшого їх пересилали із Східного медичного центру, та декотрі були адресовані просто на поштову контору в Паунелі (на конвертах писали по-різному: Поунел, Паунал, а на одному навіть Пуналз).
Більшість тих листів були від людей самотніх, зневірених, що шукали в житті бодай якоїсь провідної нитки. Писали й діти, прохаючи надіслати автограф; і жінки, які хотіли з ним переспати; і покинуті чоловіки й дружини, що питали поради, як їм бути. Дехто присилав йому амулети на щастя, дехто — гороскопи. Чимало було листів релігійного змісту, і коли Джонні читав ті повні орфографічних помилок послання, старанно виписані незграбними великими літерами, що мало чим різнилися від закарлюк якогось меткого першокласника, йому здавалося, ніби десь поруч витає тінь його матері.
Його запевняли, що він пророк, покликаний вивести з пустелі стомлений і розчарований американський народ. Що він провісник близького кінця світу. На той день, 16 жовтня, він отримав вісім примірників книжки Хола Ліндсея «Колишня велика планета Земля» — мати Джонні напевне схвалила б цей твір. Його закликали оголосити про божественне походження Христа й покласти край розбещеності молоді.
Надходили й листи цілком протилежні, ворожі, здебільшого анонімні, — вони були не такі численні, але не менш промовисті. Один автор грубо нашкрябав олівцем на якомусь жовтому бланку, що Джонні антихрист, і порадив йому накласти на себе руки. У чотирьох чи п’яти листах його запитували, яке маєш відчуття, вбивши власну матір. Багато хто звинувачував його в шахруванні. А якийсь дотепник написав: «Прозирання, телепатія — лайно собаче! Поцілуй мене в гузно, ти, липовий екстрасенс!»