Мертва зона
Шрифт:
— Ну, як відомо, у вересні тридцять днів, — сказав Діс. — Але загалом ви, по-моєму, точно вхопили суть. Ви широко мислите. Це добре. Ви не повірите, як обмежено мислить більшість цього люду. Неначе бояться простягти руку до грошей, що лежать напохваті. Один з наших екстрасенсів, Тім Кларк з Айдахо, два тижні тому написав нам, що на нього зійшло осяяння: наступного року Ерл Батц змушений буде піти у відставку. Ви мені, звісно, вибачте на слові, але кому це, розтуди його, треба? Хто такий Ерл Батц для американської хатньої господарки? А от у вас, Джонні, добрі струми. Ви наче створені для цього діла.
— Добрі струми… — промимрив Джонні.
Діс запитливо дивився
— Вам що, недобре, Джонні? Ви трохи зблідли.
Джонні думав про жінку, яка надіслала йому шарф.
Мабуть, вона теж читала «Всепроникний погляд».
— З вашого дозволу, я спробую підбити підсумки, — мовив він. — Ви платите мені тридцять тисяч доларів на рік за моє ім’я…
— І фото, не забудьте.
— …за моє фото і кілька колонок, написаних за мене іншими. А також за рубрику, де я відповідатиму на запитання власників надісланих речей. І як додатковий приварок зможу забирати всі ті речі…
— Якщо юристи це зумовлять.
— …в свою особисту власність. Така суть угоди?
— Це тільки голий кістяк, Джонні. Ви собі не уявляєте, як у цьому ділі гроші пливуть до грошей. Через півроку ваше ім’я знатимуть усі, і тоді перед вами відкриються безмежні перспективи. Участь у телевізійних шоу. Зустрічі з шанувальниками. Лекційні турне. Ну, і, звісно, книжка, виберете собі якого захочете видавця, вони на екстрасенсів кидають шалені гроші. Он Кеті Нолан почала з такої ж угоди, а тепер загрібає більш як двісті тисяч на рік. Ще й заснувала власну церкву, і податкові органи не можуть підступитись і до цента з її грошей. Вона своєї нагоди не промине, наша Кеті. — Діс, широко всміхаючись, нахилився вперед. — Кажу ж вам, Джонні, безмежні перспективи.
— Я бачу.
— Ну? То що ви про це думаєте?
Джонні й собі подався вперед, до Діса. Однією рукою ухопив його за рукав новісінької сорочки, а другою — за комір.
— Гей! Що ви собі в біса…
Джонні міцніше захопив тканину сорочки обома руками й притяг Діса до себе. За п’ять місяців щоденних фізичних вправ він добре нагнав м’язи.
— Ти питаєш, що я думаю, — промовив він. У голові починало гупати й ломити. — Я тобі скажу. Я думаю, що ти упир, гробокоп, пожирач людських мрій. Я думаю, тобі місце на каторжних роботах. Я думаю, твоїй матері слід було померти від раку другого дня по тому, як вона тебе понесла. І якщо є пекло, я сподіваюся, що ти в ньому горітимеш.
— Не смій так розмовляти зі мною! — заверещав Діс, наче торговка рибою. — Клятий псих! Забудь! Забудь усе, що я тобі казав, дурноверхий бевзь, мужва! Тобі давали таку нагоду! Ще рачки приповзеш, та буде пізно!..
— Ти й говориш наче крізь вату, — сказав Джонні, підводячись. Заразом він підвів і Діса. Сорочка в того вилізла з-під новісіньких джинсів, і стало видно сітчасту майку. Джонні почав розмірено шарпати його вперед і назад. Діс забув про свій гнів і заволав на всю горлянку.
Джонні підволік Діса до сходів, підняв ногу й добряче припечатав ззаду його новісінькі «лівайси». Діс, не вмовкаючи, миттю скотився зі сходів і простягся на землі. А коли встав і обернувся до Джонні, його чепурненька, наче в провінційного жевжика, одіж була вся запилюжена. Тепер вона набула природнішого вигляду, подумав Джонні, але не був певен, чи зможе Діс це належно оцінити.
— Треба б нацькувати на тебе поліцію, — хрипко промовив той. — Мабуть, я так і зроблю.
— Твоя воля, — відказав Джонні. — Тільки тутешні охоронці закону не дуже прихильні до тих, хто стромляє свого носа куди не просять.
Обличчя Діса судомно кривилось, і на ньому відбивалися
— Боронь тебе боже колись поткнутися до нас, — сказав він.
Голова Джонні вже мало не розколювалась від болю, але він стримував себе й говорив спокійно.
— Твоя правда, — відказав він. — Цілком з тобою згоден.
— Ти ще пошкодуєш, ось побачиш. Три мільйони читачів. Це тобі неабищо. Коли ми розправимося з тобою, ніхто вже й слову твоєму не повірить, хай би ти навіть передрік весну в квітні. Чи сказав, що черговий бейсбольний чемпіонат почнеться в жовтні. Чи навіть… навіть… — Діс бризкав слиною від люті.
— Ану, забирайся звідси, мерзото, — сказав Джонні.
— І книжки тобі не бачити! — пронизливо викрикнув Діс, наче найстрашнішу погрозу, яку тільки міг придумати. Зі своїм спотвореним, перекривленим обличчям, у геть запилюженій сорочці, він скидався на малого хлопчиська, що заходиться в істериці. Його бруклінський акцент ставав усе виразніший і зрештою перетворив його мову на якусь химерну говірку. — Тебе візьмуть на сміх по всіх нью-йоркських видавництвах! Я тебе так роздовбаю, що від тебе сахатимуться навіть найпослідущі бульварні листки. Ми маємо способи змішати з лайном таких розумників, і ми тебе змішаємо, падло! Ми…
— Ось я зараз принесу свій «реммі» та пристрелю тебе як браконьєра, що вдерся до чужої садиби, — мовив Джонні.
Діс відступив до своєї найманої машини, і далі погрожуючи й лаючись. Джонні стояв на веранді, дивився, а в голові у нього гупало нестерпно. Діс сів у машину й дав такий газ, що мотор надсадно заревів, а колеса аж завищали, збиваючи хмари куряви. Виїжджаючи з подвір’я, Діс незграбно вильнув і збив з місця важкий чурбак, на якому Джонні рубав дрова. Незважаючи на біль, Джонні посміхнувся. Йому буде незрівнянно легше поставити чурбак на місце, ніж Дісові пояснити в прокатній конторі велику вм’ятину на крилі «форда».
Розкидаючи колесами жорству, Діс помчав під’їзною дорогою до шосе, і яскраві сонячні зайчики знов відбивалися від хромованих деталей машини. А Джонні повернувся до свого крісла, сів і, приклавши руку до чола, наготувався перечікувати напад болю.
— Що-що ви надумали? — перепитав банкір.
Унизу за вікном тихою головною вулицею Ріджуея, штат Нью-Гемпшир, час від часу проїжджали машини. У банкіровому кабінеті на третьому поверсі, на обшитих сосновими панелями стінах висіли літографії Фредеріка Ремінгтона і збільшені фотознімки, що відображували роль самого банкіра в місцевому громадському житті. На столі лежав прозорий пластмасовий кубик із запресованими фотографіями його дружини й сина.
— Виставити наступного року свою кандидатуру до палати представників, — повторив Грег Стілсон. На ньому були штани кольору хакі, голуба сорочка із закасаними рукавами та чорна краватка з голубим малюнком. Здавалося, він у цьому кабінеті якось не на місці, так наче першу-ліпшу мить він міг підхопитися на ноги й почати безцільно трощити все, що там було, — перекидати меблі, жбурляти на підлогу Ремінгтонові літографії в дорогих рамках, здирати з карнизів штори.
Банкір Чарлз (Чак) Гендрон, президент місцевого «Клубу левів», засміявся — хоча й трохи невпевнено. Стілсон умів змусити людину почувати себе невпевнено. У дитинстві він був досить хирлявим і тепер любив казати, що його «мало вітром не здувало», одначе зрештою батькові гени взяли своє, і, сидячи в кабінеті Гендрона, він дуже скидався на чорнороба з нафтових промислів Оклахоми, ким і був колись його батько.