Мертва зона

Кінг Стівен

— Малий з тобою?

— Авжеж. Я без нього нікуди.

— Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?

— Та я б залюбки, Джонні. — У голосі Сейри забриніла теплота.

— Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.

Вона тихенько засміялася:

— Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?

— Як

щодо завтра чи післязавтра?

— Завтра, — сказала вона, якусь мить повагавшись. — Тоді до зустрічі,

— Бувай здорова, Сейро.

— Ти теж.

Він замислено поклав трубку, почуваючи й збудження, і водночас наче провину — без будь-яких на те підстав. Але ж свідомість наша повертає куди хоче, чи не так? А його свідомість у цю хвилину хотіла зважити можливі наслідки, про які, мабуть, краще було б не думати.

Ну що ж, те, що їй потрібно знати, вона знає. Знає, коли батько повертається додому, — то чого ж іще?

Та в свідомості була на це й відповідь:

А що ти робитимеш, якщо вона приїде десь ополудні?

Нічого, відповів він, хоча й не дуже в це вірив. Досить було йому подумати про Сейру, про її гарні уста й зелені очі, як його охоплювала млявість, розгубленість і навіть страх.

Джонні пішов до кухні й узявся неквапливо готувати їжу — нехитрий обід на двох. Батько й син жили по-парубоцьки. І то було зовсім непогано. Джонні помалу одужував. Вони вели розмови про ті чотири з половиною роки, що випали з його життя, про матір — до цієї теми підступались обережно, манівцями, але щораз ближче, наче по спіралі. Мабуть, їх спонукала до цих розмов не так потреба зрозуміти, як потреба порозумітись. Ні, жилося їм таки непогано. Усе немовби ставало на свої місця. Для них обох. А в січні він поїде в Клівз-Мілз і знов почне вчителювати. Він уже одержав від Дейва Пелсена піврічний контракт, підписав його і відіслав назад. Як буде без нього батько? Житиме собі далі, гадав Джонні. Людина має таку здатність — просто жити день за днем, верстати свій шлях, без особливих переживань, без великого шуму. А Джонні частіше приїздитиме до нього, може, на кожну суботу й неділю, як буде треба. За короткий час сталося стільки всяких перемін, що лишалось тільки поволі брести навпомацки, наче сліпцеві в незнайомій кімнаті.

Він поставив у духовку печеню, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор. Потім вимкнув, сів і почав думати про Сейру. Малий. Якщо вона приїде рано, малий не дасть їм волі. Отже, зрештою все гаразд. Усі стежки перекрито.

Та бентежні думки й сумніви ще довго не давали йому спокою.

2

Вона приїхала наступного дня о чверть на першу в маленькому червоному «пінто»: прошурхотівши шинами по під’їзній дорозі, спинилася на подвір’ї і вийшла з машини — ставна, гарна, з темно-русявим волоссям, яке ворушив лагідний жовтневий вітрець.

— Привіт, Джонні! — гукнула вона, піднісши руку.

— Сейра! — Він спустився з веранди й пішов їй назустріч.

Вона підвела обличчя, і Джонні легенько поцілував її в щоку.

— Зараз, дай тільки витягну

його величність.

— Тобі допомогти?

— Ні, ми чудово даємо собі раду, правда ж Денні? Ану, малий! — Вона спритно відстебнула ремені, що тримали пухке маля на сидінні, й узяла його на руки. Денні поважно, але з видимою цікавістю розглянувся по подвір’ю, тоді спинив очі на Джонні й усміхнувся.

— Гу! — вигукнув він і замахав рученятами.

— Здається, він хоче до тебе на руки, — сказала Сейра. — Дуже дивно. Денні, як і його батько, справжній республіканець і людина досить стримана. Хочеш його взяти?

— Авжеж, — мовив Джонні не дуже впевнено. Сейра посміхнулася:

— Він не розіб’ється, і ти його не упустиш, — сказала вона й передала малого на руки Джонні. — А як і впустиш, він, мабуть, тільки підскочить, мов м’ячик. Страхітливо гладка дитина.

— Гу, бу! — мовив Денні, безтурботно обійнявши Джонні за шию і вдоволено дивлячись на матір.

— Просто диво дивне, — сказала Сейра. — Він ніколи не йде отак до… Джонні! Що, Джонні?

Коли малюк обвинув рученям шию Джонні, на того враз наринули приємні відчуття, так наче його обмили лагідні струмені теплої води. Нічого темного, нічого тривожного. Все елементарно просто. Ні думок про майбутнє. Ні турбот. Ні гірких спогадів. І ніяких слів, тільки відчуття тепла, чистоти та ще зримі образи — мати і якийсь чоловік, тобто він сам, Джонні.

— Джонні? — Сейра дивилася на нього занепокоєно.

— А-а?…

— Все гаразд?

Вона питає про малого, зрозумів Джонні. Чи все гаразд із сином. Чи він не добачив чогось тривожного. Якихось прикрощів.

— Усе чудово, — відказав він. — Коли хочеш, можна піти в дім, але я здебільшого сиджу на веранді. Скоро доведеться цілими днями тулитися до груби.

— Як на мене, то на веранді найкраще. Та й Денні начебто має охоту дослідити подвір’я. Вели-и-ке подвір’я, як він каже. Правда, малий? — Вона легенько покуйовдила його волоссячко, і Денні засміявся.

— А він не впаде?

— Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.

— Вони завеликі, то я нащепав на розпал, — сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. — Рубаю дрова — добра зарядка.

— Як ти себе почуваєш?

— Мабуть, кращого годі й сподіватися, — відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.

— Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.

Джонні кивнув головою.

— Операції…

— Джонні…

Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання — все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.

— Що?

— Ти пригадуєш… про обручку? Він кивнув головою.

— Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.

— Он як? — Він анітрохи не здивувався.

— Викинула й ні слова не сказала Уолтові. — Вона труснула головою. — Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.