Мертва зона
Шрифт:
Він поклав трубку й притис долоні до обличчя.
— З матір’ю?
— Так. З матір’ю.
— Інфаркт?
— Інсульт, — сказав Джонні, і Сем Вейзак тихенько, скрушно присвиснув. — Вони дивилися по телевізору новини… нічого ж не знали… а тут я… І її вдарило. О боже. Вона в лікарні. Тепер, як і з батьком щось станеться, матимемо троє потерпілих. — Він верескливо засміявся й дико повів очима з Вейзака на сестру і назад. — Оце то хист, — мовив він. — Кожному б такий. — І знов уривчасто, мало не істерично засміявся.
— Їй дуже погано? — спитав Сем.
— Він не знає. — Джонні спустив ноги з ліжка.
Перед тим він уже перевдягнувся в лікарняний халат і був босий.
— Ви собі думаєте, що робите? — сердито запитав Сем.
— А що я такого роблю?
Джонні встав, і якусь мить здавалося, що Вейзак штовхне його назад на ліжко. Але той тільки дивився, як Джонні шкандибає до стінної шафи.
— Не робіть із себе посміховисько. Вам ще не можна, Джоне.
Не зважаючи на сестру — лише бог знає, скільки разів вони бачили його голі сідниці, — Джонні скинув з плечей халат, і він упав на підлогу. Під коліньми в Джонні випиналися грубі нерівні рубці й зникали в усохлих литках. Він понишпорив у шафі й витяг білу сорочку та джинси — те саме, в чому виходив до репортерів.
— Джоне, я категорично забороняю вам. Як ваш лікар і друг. Зрозумійте, це безумство.
— Забороняйте як хочете, а я однаково поїду, — сказав Джонні й почав одягатися. На обличчі в нього знову був той відчужений, занурений вираз, який Сем пов’язував з його трансами. Сестра тихенько ойкнула.
— Ви можете йти, сестро, — сказав Сем.
Вона позадкувала до дверей, якусь хвилю постояла там, потім вийшла. Явно знехотя.
— Джонні, — мовив Сем. Тоді встав, підійшов і поклав руку йому на плече. — Вашої вини в цьому немає.
Джонні повів плечем і скинув його руку.
— Де ж пак немає, — сказав він. — Коли це сталося, вона дивилася на мене. — Він почав застібати сорочку.
— Ви наполягали, щоб вона вживала ліки, а вона покинула.
Джонні на мить затримав погляд на Вейзаку, потім знов узявся до сорочки.
— Не сталося б цього сьогодні, то сталося б завтра, за тиждень, за місяць…
— За рік… Або за десять років.
— Ні. Не за десять, і навіть не за рік. І ви це знаєте. Чому ви так прагнете скинути все на себе? Через отого бундючного репортера? Чи, може, це якийсь ненормальний прояв жалю до самого себе? Потреба впевнитися, що на вас лежить прокляття?
Обличчя Джонні сіпнулося.
— Коли це сталося, вона дивилася на мене. Невже ви не розумієте? Чи ви такий розтакий тупак, що не втямите цього?
— Вона збиралася у важку подорож, до Каліфорнії і назад, ви ж самі мені казали. На якісь там збори чи що. Як я зрозумів з ваших слів, щось дуже збудливе. Хіба не так? Так. І це майже напевне сталося б там. Інсульт — не грім з ясного неба, Джонні.
Джонні застебнув джинси й стомлено сів, так наче одягання геть знесилило його. Він був ще босий.
— Так, — мовив він. — Так, може, й ваша правда.
— Дійшло! До нього дійшло! Хвалити бога!
— І все ж таки я повинен їхати, Семе.
Вейзак скинув руки.
— І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.
— Я потрібен батькові, — тихо сказав Джонні. — Це я також розумію.
— Як ви поїдете? Скоро північ.
— Автобусом. А до «Пітерового свічника» зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?
— Не слід цього робити, — сказав Сем.
Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.
— Я одвезу вас.
Джонні поглянув на нього.
— Ви?
— Так, тільки прийміть легке заспокійливе.
— Але ж… ваша дружина… — Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.
— Я розлучений, — сказав Сем. — Лікареві часом доводиться не ночувати вдома… якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.
— Пробачте, — зніяковіло мовив Джонні.
— У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. — Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. — Взувайтеся.
Розділ дванадцятий
«З лікарні до лікарні, — сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в „ельдорадо“ найновішої моделі. — З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце».
Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п’ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика — Гайдн.
«В одну лікарню привезли каретою „швидкої допомоги“, в другу їду „кадилаком“», — подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився… тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.
Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед — Гарднер, Саббатас, Льюїстон…
Майже п’ять років, більше, ніж деякі засуджені вбивці проводять за ґратами.
Він заснув.
І йому наснилося…
— Джонні, — сказала йому мати в тому сні. — Джонні, допоможи мені, зціли мене. — На ній були жебрацькі лахи, і вона повзла до нього по бруківці. Обличчя її було бліде. З колін точилася кров. У ріденькому волоссі копошилися білі воші. Мати простягала до нього тремтливі руки. — Господь бог наділив тебе своєю силою, — казала вона. — Це велика відповідальність, Джонні. Велика довіра. Ти повинен бути гідним її.