Мертва зона
Шрифт:
— Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?
— Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, — не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість — наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.
Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»
Чак дивився на нього, наче громом уражений.
— Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.
— Усе правильно, Чаку.
— Я згадав, — пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка, — Ви мене задурили, і я згадав!
— Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, — сказав Джонні. — Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?
— Її звали… — Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. — Ні, не пам’ятаю… — І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. — Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!
— А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?
Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.
— Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. — Чак засміявся. — Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.
— А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?
— Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона… — Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. — Ви знов таке утнули!
— Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?
— Ну, Грешем же був великий туз у тому місті…
— В якому місті?
Чак розтулив рота, але нічого сказати не міг. Раптом він одвернувся до басейну. Потім усміхнувся й знову поглянув на Джонні.
— Еміті. Як у фільмі «Щелепи».
— Добре! Як же ти згадав? Чак весело гмукнув.
— Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом — воно. Ну й фокус. Класний фокус.
— Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. — Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. — Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер — у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.
— Джонні…
— Що?
— А цей фокус завжди виходитиме?
— Якщо добре засвоїш його — так, — відповів Джонні. — Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. — Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.
— Ну спасибі вам, — мовив Чак. Стражденну посмішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. — Якщо ви мене справді витягнете, я… та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій…
— А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?
— Справді?
— Так. Ти… ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом — усе це наслідок якоїсь… ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт… — Він прикусив язика.
— Що-що? — спитав Чак.
— Мертва зона, — повільно мовив Джонні. — Абощо. Назви не мають значення. Головне — наслідок. Фокус з обхідною стежкою — це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.
— А я зможу? Ви думаєте, зможу?
— Я певен, що зможеш, — сказав Джонні.
— Гаразд. Тоді зможу. — Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. — Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!
— Зараз, — сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.
Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей, а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.
— Отак і будете там стовбичити? — гукнув до нього Чак.
Джонні пірнув у басейн.
Розділ вісімнадцятий
Уоррен Річардсон вийшов із своєї контори, як завжди, за чверть до п’ятої. Неквапливо пройшовся до автомобільної стоянки, втиснув своє огрядне тіло за кермо «шевроле-капріс» і ввімкнув мотор. Усе як звичайно. Незвичайним було тільки обличчя, що раптом з’явилось у дзеркалі заднього огляду, — неголене смагляве обличчя, облямоване довгими патлами, і ясно-зелені очі, точнісінько такі ж зелені, як у Сейри Хезлітт і в Чака Четсворта.
Уоррена Річардсона охопив такий страх, якого він не відчував, мабуть, від самого дитинства, і серце його мало не вискочило з грудей.
— Добридень, — мовив Санні Еллімен, перехиляючись через спинку переднього сидіння.
— Хто… — тільки й видушив із себе Річардсон з розпачливим придихом. Серце його калатало так шалено, що за кожним ударом в очах Річардсона розсипалися темні цятки. Він злякався, чи то не серцевий напад.
— Спокійно, — сказав чоловік, що не знати як заліз у його машину й сховався на задньому сидінні, — Спокійно, добродію. Не бійтеся.