Месопотамія

Дев’ять прозових історій/біографій і тридцять віршованих уточнень/узагальнень – це змістове наповнення «Месопотамії». Оповідання названо іменами персонажів, вірші не мають назв, деякі персонажі оповідань згадуються у віршах. Імена – чоловічі, окремі (наприклад, Боб) сприймаються все ще екзотично. Три з них – Іван, Матвій, Лука – належали євангелістам. Уловивши це, мимоволі шукаєш за Марком, та наштовхуєшся на Марата, який до того ж був з мусульманської родини. Отже, не все так просто. Ясно, що в кожного читача ці імена викличуть власні асоціації. Серед моїх знайомих немає Маріо, хоч Мар’я-нів – доволі. З Іванами мені більше пощастило. І навіть Сергіїв я знаю кількох. Та найзірковіший серед них – Сергій Жадан.

До

речі, серед персонажів «Месопотамії» мені жодного разу не трапився Сергій. Часом оповідь ведеться від першої особи, та навряд чи оповідач – саме письменник Сергій Жадан. Персонажі «Месопотамії» охоче спілкуються на теми, ніяким чином не пов’язані із сучасним станом української літератури. Мистецтво, елітарне і масове, їх теж не цікавить. Жодної згадки про Славка Вакарчука чи Вєрку Сердючку, не кажучи вже про Іво Бобула. Та ще й один з героїв книги – рок-музикант, хай і без пальця на лівій руці, а інший – студент, який, напевно ж, слухає якісь записи й читає просунутих авторів. Хоч, може, я помиляюсь і щось у їхніх розмовах пропустив. Про політиків у цій книжці теж не говорять. Термін «посттоталітарний», вжитий в оповіданні «Боб», натякає на безліч проблем, що обсіли українську людність після розвалу і т. д. Та Боб стурбований своєю чоловічою потенцією, а не спроможністю посттоталітарної спільноти побудувати демократичне суспільство. Відбувши психотерапевтичний сеанс з повією з Бронкса, Боб від’їздить з Америки до рідної Месопотамії, країни мертвих.

Чи справді батьківщина – це країна мертвих? Та в Жадана й ті, хто помер, – живі. Їхнє життя відтворюється в багатьох версіях, часом взаємозаперечливих (оповідання «Марат»). Усі тексти цієї книги – про одне середовище, персонажі переходять з історії в історію, а потім – у вірші. За мотивами цієї книги Емір Кустуріца міг би зробити пристойний фільм, вірші міг би покласти на музику Ґоран Бреґович. Шкода, що засобами кіно важко буде передати розкішні порівняння Жадана, та бодай ця частина розмови Боба з нью-йоркською повією мала б потрапити до фільму: «А ваші жінки, – запитала вона в Боба, – вони які? Наші жінки, – відповів їй на це Боб, – мають одну дивну властивість: вони вагітніють поза сексом. Як це? – не зрозуміла вона. Так, – підтвердив Боб, – вони запліднюються, мов квіти: вітром і сонячним промінням. Вони використовують для цього бджіл і метеликів, вони підставляються навесні сонцю та місячному сяйву й несуть свій тяж легко й радісно, ніби нове знання, отримане у вищій школі. Ну а секс? – не зрозуміла вона. А секс, – пояснив Боб, – вони сприймають як найвищий вияв своєї любові, як найтоншу межу своєї прив’язаності, за яку так страшно заступити, але від якої так важко відмовитись. Вони й виростають заради того, аби любити, виховуються заради того, готуються до великої пори кохання й відданості, до щемкої залежності від очікувань та розставань. Чоловіки знають про це й теж готуються до того, що їм доведеться в їхньому житті мати справу з жінками, ніжність яких є невичерпною, а пристрасть – некерованою. Там, де я живу, – сказав він, – стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову. Кому потрібні зайві рухи?»

Жадан пише про все, що хоче. І пишеться Сергієві добре. Йому все підвладне. Він замішує правду і вигадку, прозу і поезію, він любить тих, про кого пише, він любить писати. І байдуже, що персонажі «Месопотамії» не обговорюють його творів. Це право належить його читачам.

Віктор Неборак,

літературознавець

За ті сорок днів, відколи помер Марат, до міста прийшла весна. І майже встигла минути. Ховали його в поминальний вівторок, на початку квітня, а нині пагорби заросли травою, зеленою й пекучою: надходило літо. За сорок днів ми встигли все забути й заспокоїтись. Але ось Маратові батьки зателефонували й нагадали. І я подумав: так, справді, лише сорок днів. Померлі не мають до нас претензій, живі вміють нас напружити.

Ховали його кілька друзів і сусіди. Більшість знайомих – а знайомих Марат мав у місті цілі натовпи – так і не повірили, що їх справді запрошують на його похорон. Потім, звісно, вибачалися, приїжджали на цвинтар, шукали надгробок. Квітень був дощовий, за автобусом із домовиною бігли вуличні пси, ніби почесна сторожа, час від часу кидаючись на чорні колеса похоронного фольксваґена, не бажаючи відпускати Марата до царства мертвих. Цвинтарем ходили урочисті натовпи, вибиралися на пагорби, де над ними висли низькі хмари, спускалися в долину, залиту зливою, святкували як могли, мішаючи алкоголь із дощовою водою. Ми чи не єдині приїхали на цвинтар із небіжчиком і виглядали доволі неприродно – так, наче прийшли в музичний магазин зі своїм піаніно. Великдень усе змішав, роблячи нашу скорботу дещо недоречною. На Великдень ніхто не помирає. Нормальні люди в цей час, навпаки, встають із могил.

Смерть Марата виявилася подібною до його життя – нелогічною й сповненою таємниць. Була ніч із суботи на неділю. До церкви Марат не пішов, оскільки вважав себе мусульманином, до того ж невіруючим, натомість посеред ночі вибрався в кіоск за сигаретами. У домашніх капцях і з купюрою, затиснутою в кулаку. Там його й підстрелили. Ніхто нічого не бачив, усі були по церквах. Нічна продавчиня з кіоску сказала, що нічого не чула, хоча їй здалося, ніби хтось співав і лунав рев моторів, проте вона не впевнена, але в разі чого могла б упізнати голоси; втім, точно сказати, були вони чоловічі чи жіночі, не може, а все ж устигла записати номери на жигулях, однак виявилося, що жигулі ці стоять на узбіччі під студентською поліклінікою вже другий рік і в них двірники складають порожні пляшки та знайдений на смітниках картон. Ну ось, говорили ми один одному, дев’яності повертаються, хто наступний?

Незрозуміло було також, за що його розстріляли. Бізнес Марат не вів, із владою не перетинався, ворогів у нього не було, щоправда, деяких друзів він не впізнавав в обличчя, але хіба це привід влаштовувати стрілянину? На вулицях не стріляли вже років десять, хіба що в інкасаторів, та це за великим рахунком до уваги не береться: багато серед ваших знайомих інкасаторів? Ми лише гадали, що сталося насправді.

Минуло сорок днів, час рухався вперед, ріки встигли вийти з берегів і повернутися назад. Починалися теплі дні. Я не хотів іти, навіть вирішив передзвонити, вибачитися, відмовитися. Потім подумав: яка різниця? Все одно буду цілий вечір про це думати, краще вже в компанії друзів, близьких та родичів. Втрачати голову розумніше в перевірених місцях. Вийшов із дому, оминув свою школу, зупинився коло кіосків, довго вибирав сигарети, так і не вибрав, подумав, може, все-таки повернутися, і рушив далі. Збіг крутим спуском уздовж корпусів інституту, пригальмував уже на Маратовій вулиці. Стояла тиша. Під будинком, у пообідній тіні, прогрівалися сонні псячі тіла. Відчувши мою появу, головний підняв голову, ковзнув по мені темним уважним поглядом, опустив голову на асфальт, втомлено заплющив очі. Нічого не сталося. Нічого не змінилось.

Марат жив лише за кілька кварталів від мене, ближче до ріки. Три хвилини пішки. Тут узагалі все було під боком: пологовий будинок, дитячий садок, музична школа, військкомат, магазини, аптеки, лікарні, цвинтарі. Можна було прожити життя, не виходячи до найближчої станції метро. Ми так і чинили. Жили в старих кварталах, що зависли над рікою, виростали в перебудованих і переділених помешканнях, вибігали зранку з вогких під’їздів, поверталися ввечері під ненадійні діряві дахи, які годі було до кінця залатати. Згори нам бачилося ціле місто, на подвір’ях ми відчували, що під нами лежать камені, на яких усе й будувалося. Влітку вони нагрівалися – і нам ставало тепло, взимку вони промерзали – й у нас починалася застуда.

Подвір’я їхнє виходило на тубдиспансер, поруч тяглася дорога, збігаючи до старих складських приміщень. З одного боку, внизу, за дахами – набережна й міст, чорні заводські корпуси, новобудови, непролазний харківський приватний сектор. З іншого, вгорі – центральні вулиці, церкви й торгівля. Я пройшов брамою, відчуваючи все, з чим жив стільки років: пил, глина й піски, крізь які навіть трава не могла пробитися. Подвір’я вимощене було битою цеглою та камінням – Марат в останні роки погрожував залити все асфальтом, проте щось йому заважало, тож усе лишалось, як раніше: два древні, ще дореволюційної забудови двоповерхові будинки, напівпорожні й давно не ремонтовані, посеред двору – клумби й палісадники, за ними яблуні й чорна цегляна стіна будівлі, що виходила вже на сусіднє подвір’я. Родина винесла столи, повитягала з квартири стільці, сусіди приходили зі своїми табуретами, про всяк випадок, аби не лишитись без місця. Над столами світилися яблуні, білий цвіт падав у салати, додаючи їм смаку та гіркоти.