Месопотамія
Шрифт:
Я привітався. У відповідь мені закивали, одна із сусідок дістала з-під себе зайвий табурет, я втиснувся поміж двох теплих травневих жіночих тіл. Хтось почав одразу ж щедро накладати щось до тарілки, хтось наливав, я роззирнувся, розглядаючи й упізнаючи. Наші всі були тут: навпроти мене сидів Беня, сивий і коротко стрижений, підбадьорливо кивнув мені й повернувся до загальної розмови. Говорили, наскільки я міг зрозуміти, про погоду. Нейтральна тема, чому б ні. Принаймні голосити ніхто не буде. Костик сидів з іншого краю, здалеку махнув мені рукою, не відриваючись від їжі. Яблуневі пелюстки падали на його білу сорочку, розчиняючись у ній, як сніг у зимовій ріці. Збоку до нього притулилася сухенька сусідка, котра жила якраз над Маратом і котру тепер Костик просто витискав зі стільця своїми крутими боками. Сем стояв віддалік, під деревами. Разом із Рустамом – Маратовим братом. Той нервово ходив битою цеглою в гумових капцях і новому тренувальному костюмі й говорив із кимось по телефону, іноді щось у Сема перепитуючи. Сем теж був у тренувальному костюмі, під яблунями вони схожі були на двох марафонців, що збилися з маршруту й тепер видзвонювали організаторів змагань, аби розпитати, куди бігти далі. Сусідки підтримували розмову, і виглядало все так, ніби незабаром мали ввімкнути музику й почати дискотеку. Час від часу всі кликали Рустама до столу, але той суворо махав рукою, мовляв, від’їбіться, православні, і далі щось говорив пристрасно й незадоволено, а Сем кивав головою, в усьому його, схоже, підтримуючи.
Я розглядав наших. За сорок днів, що минули, з ними мало що сталося. Втім, із ними мало що сталося за останні десять років. Хіба що зморшки щоразу гостріше проріз'aли Бенину фізію, роблячи його чимдалі подібнішим до Міка Джаґґера. Чорний светр, дорогі черевики – Беня з останніх сил намагався виглядати пристойно, хоча я знав краще за інших, що фірму його відтиснули й живе він за рахунок банківських вкладень, які зумів зберегти. Зрозуміло було, що надовго їх не вистачить, від чого Беня, здається, ще більше сивів. Печальні часи для чесного бізнесу, що тут скажеш. Костик натомість усе гладшав, хоча на характері його це мало позначалося: характер у нього був паскудніше нікуди, про які зміни могла йти мова? Костик був залізничником, себто сидів в управлінні південної й за щось відповідав. За що саме – підозрюю, він і сам не знав. Набирав вагу, втрачав почуття гумору. Тримався лише нас – друзів дитинства. Найбільше змінився, мабуть, Сем. Я маю на увазі його новий тренувальний костюм. Ну і все. В усьому іншому – та ж таки бойова стійка старого досвідченого бомбили, ключі від тачки, які він ніколи не випускав із рук, недовірливе ставлення до пасажирів, принципова ненависть до патрулів. Щодо мене, то я відчував, що десь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймається теплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою. І жодні робочі будні, жоден кар’єрний поступ нічого не важили проти цього згустку, який просто роз’їдав ізсередини всі внутрішні органи, мов запущена кимось під шкіру піранья. Свого часу я вирішив не відходити далеко від насиджених місць і влаштувався на завод, зовсім поруч, за два квартали звідси. За п’ятнадцять років навіть дослужився до власного кабінету. Втім, завод років десять як не працював, і робити кар’єру на ньому було те саме, що робити кар’єру на кораблі, який іде на дно: можна, звісно, але можливості від початку дещо обмежені. Ми здавали під офіси колишні лабораторії, здавали під склади колишні цехи, я нормально отримував, ходив у костюмі, який на мені не сидів. Як і в моїх друзів, у мене з’явилися проблеми зі сном і пробилася перша сивина. На проблеми я не скаржився, почав коротко стригтись. Вахтеркам на прохідній це навіть подобалося – вони почали мене поважати. Або жаліти. Для всіх нас, Маратових друзів, починався той вік, коли життя уповільнюється, даючи тобі значно більше часу на страх і невпевненість. Марат дотягнув до тридцяти п’яти, ми натомість мали всі шанси прожити довго й померти власною смертю. Скажімо, від маразму.
Дядя Алік і Рая Давидівна – батьки Марата – сиділи по різні боки столу, ніби не знали одне одного. Дядя Алік мовчав, а Рая Давидівна говорила переважно про салати, і всім думалося, що краще б вона теж мовчала. Я сидів і додавав щось від себе, згадував лише хороше, робив скорботне лице, звертаючись до мами небіжчика, відчував, як від ріки підіймається вогкість, вловима навіть тут, на старих подвір’ях, засаджених деревами й забудованих брамами, вежами та комуналками. Дядь Саша, рідний брат Маратового тата, разом із Семом протягнули від гаражів дроти з двома потужними лампами, розвісили їх на яблуневому гіллі, і жовта електрика, змішавшись із білим цвітом, накрила нас тінями. У сутінках усі зазбиралися, почали прощатися, домовлялися про наступні зустрічі, обіцяли підтримувати й не забувати, пропонували свою допомогу, просили звертатися в разі чого, зітхали, цілувалися з усіма й виходили крізь браму, повертаючись до життя.
Першими пішли сусідки. Дві повні, поміж яких я вмостився, і третя, сухенька, притиснута Костею. Пішли, несучи в руках табурети, наче отримані на Новий рік подарунки. За ними пішов сліпий Зураб, який займався ремонтом взуття і якого сюди ніхто не запрошував. Хоча саме йому напевне поспішати не було куди: жив просто на робочому місці, у заваленій підошвами та халявами металевій будці на Революції, де зовсім не було світла, хоч він його не надто й потребував – усе одно нічого не бачив, а зі взуттям виробляв страшні речі. Отже, зазбирався й пішов. Пішла Марина, невідомо чия далека родичка з глибоким голосом і якоюсь прив’ялою зачіскою. Вона торгувала овочами в кіоску нагорі, ближче до податкової, з родичами була в добрих стосунках і за Маратом чи не єдина плакала щиро й не стримуючись. З нею пішов Марік, її син, у білому комбінезоні, перемащеному жовтою фарбою, пішов, оскільки мусив на ніч повертатися до майстерні на Дарвіна, де реставрував меблі й до ранку мав перефарбувати «під Польщу» фанерну етажерку, принесену вчора двома вірменами. Пішов Жора – аптекар-практикант, гроза цілодобових магазинів, який, закінчивши нічну зміну, щоразу рушав у рейд пивними кіосками Пушкінської, виводячи продавців із мутного ранкового сну й вимагаючи від них уваги та розуміння. Пішов, побажавши всім доброї ночі, яка на нього, поза всяким сумнівом, очікувала. За ним пішла Тамара, наша класна керівниця – виснажена, проте непереможена, взявши із собою загорнутий у бульварну пресу шматок пирога. Вона би й не йшла, проте всі вже втомилися підтримувати з нею розмову, тож просто слухали її марення, погоджуючись і не перебиваючи. Втративши інтерес до такої розмови, вона всім сухо подякувала й зникла в брамі, як примара. За нею посунули Паша Чингачгук зі своєю Маргаритою. Марат називав їх кумами, хоча дітей у них, наскільки знаю, не було. У Марата їх не було тим більше. Паша накульгував, мав травму після занять мотоспортом. У сенсі розбився колись на краденому скутері. Іноді мені здавалося, що Маргарита теж накульгує, можливо, тому, що завжди тримала Пашу попід руку й намагалася підлаштуватися під його розбовтану ходу. Так вони й пішли, як два веселі матроси, списані із суховантажа за нестійкість. Після них важко підвелися й рушили в темряву два друзяки, які росли разом із нами, хоча й були за нас молодшими, – Кошкін та Саша Цой. Кошкін плакав і наливав сам собі, оскільки днями відлітав до Філадельфії провідати татових родичів, котрі застрягли там ще в 90-ті, не відгукуючись і не відповідаючи на листи, тож тато, який регулярно ходив до синагоги, вирішив, що так не годиться, що слід відправити їхніми слідами єдиного сина й з’ясувати, що вони там, у Філадельфії, думають. Кошкін навіть купив собі ковбойського капелюха з гуцульським орнаментом, аби не сильно відрізнятися від місцевих, як він їх уявляв. Для нього це була взагалі чи не перша в житті виправа з батьківського дому, якщо не рахувати піонерських таборів, але їх справді можна було не рахувати, оскільки тато Кошкін сам працював у цих таборах, тож під час чергової зміни Кошкін-молодший почувався, як рецидивіст, що повертався на зону, де на нього чекав здавна знайомий дружній колектив наглядачів. А Саша поривався йти вже давно, оскільки мав якесь засідання поетичного гуртка в якійсь літературній кав’ярні, але признаватися не хотів, лише сидів і нервував. Був він сином корейського студента, якого занесло сюди на початку 80-х, проте з батьком не надто ладнав, жив окремо, писав духовні вірші. Мав складний характер, часто заводився з незнайомими поетами на студії, регулярно вигрібав, але не здавався. За друзяками Кошкіним та Цоєм пішла Алка-Акула, яку ми довго не відпускали, яка й сама не хотіла йти, однак мусила, оскільки робота, графік, пацієнти. Вона чи не найбільше нами всіма тішилася, згадувала те, що могла згадати, фантазувала там, де вже ніхто нічого не пам’ятав, ділилася життєвими планами, запевнила, що зав’язала з колишнім безтурботним життям, що працює нині у сфері медицини, що Марина допомогла їй улаштуватися в тубдиспансер сестрою, тож у неї тепер нове цікаве життя, єдине що – пацієнти часто мруть, а так усе гаразд. Електричне світло робило ніжними й тремкими зморшки під її очима, фарбоване в жовте волосся займалося іскрами, і коли вона схилялася над столом, аби прошепотіти комусь із нас теплі слова вдячності, її волосся потрапляло до склянок із вином, стаючи рожевим і вологим. Вона довго не знаходила собі місця, не давала нікому слова й поводилась, як на власному дні народження, вимагаючи добрих слів, радості й напоїв. Але зрештою пішла й вона. Чим ближче підходила до брами, чим глибше вступала в пітьму, тим похмурішим ставало повітря над її головою, ніби там, де закінчувалося світло, куди не добивали жовті лампи, їй доводилося дихати попелом і глиною і розмовляти з померлими, які в цій глині ховалися. Я дивився їй услід і згадав раптом, що вона насправді була першою жінкою Марата, якось так сталося. І Бениною, між іншим, теж. Ну, і Костиковою, ясна річ. Та й Семовою, якщо вже бути відвертим. А якщо вже бути зовсім відвертим – моєю також.
Чи не останніми пішли ще дві подружки Рустама. Пішли, тримаючись за руки – старша, Кіра, ображалася на молодшу, Олю, за те, що та знову забагато пила, а Оля ніжно поплескувала Кіру по спині, від чого шкірою Кіри бігли мурашки, лопатки аж подзенькували від холоду, а на очах виступали сльози. У нас у всіх виступали сльози, і сміх ламався на зубах, і ми раптом помітили, що всі розійшлися, лишилися тільки ми й родина, як у старі-добрі часи, коли ми збиралися в Марата на чий-небудь день народження чи інше сімейне свято, і я подумав, що всі разом ми сходилися переважно саме на свята, можливо, саме тому й тепер було дивне та незрозуміле відчуття свята, відчуття салюту, що ось-ось почнеться за сусідніми дахами, які ставали бузковими й золотими від вечірнього травневого сонця, яке вгорі ще світилося, хоча тут, над нами, повітря зовсім згасло й захололо. Ми теж почали збиратися, проте нас зупинив дядь Саша. Він спеціально припхався на сороковини звідкись із передмість, ночувати збирався в родичів, спати йому не хотілося, відпускати нас – тим більше. Так не годиться, – сказав серйозно, – так ніхто не робить. Ми не можемо, – сказав він, – просто розійтися. Треба сидіти і згадувати покійного, а то не буде йому спокою. Ці слова якось відразу повернули нас до тями, і ми навперебій заговорили, мовляв, дядь Саш, ну що за питання, ясна річ, ми нікуди не підемо, куди нам іти, хто на нас чекає? Маратові батьки лише тяжко зітхнули, проте не заперечували. Сказали тільки, що самі вже підуть, оскільки в дяді Аліка зранку нили нирки, а Рая Давидівна мала подивитися новини, так, мовби на щось очікувала, тож вони залишили нас самих, попросивши Аліну, Маратову дружину, принести нам щось із кухні. Аліна мовчки взялася до справи. Лише тепер, коли всі розійшлися, коли стало тихо й порожньо, ми згадали про неї, помітили її присутність. Лише тепер ми побачили її, хоча вона весь час була поруч – щось приносила з дому, щось відносила назад, вислуховувала плачі сусідок, записувала рецепти печеного карпа, викликала таксі для Саші з Маргаритою, цілувалася з усіма на прощання. Разом із тим була ніби сама по собі, ніби стояла осторонь, по той бік розмови, з того боку темряви. Я лише тепер помітив, що в неї інша зачіска, вона мала тепер коротке волосся, яке за звичкою намагалася прибрати з очей, одягнена була в коротку чорну сукню, чорні колготи й домашні капці. Вони всі тут ходили, як пляжники на море, у домашньому. Сукня робила її стрункою, капці робили її кроки нечутними. Обручку вона так і не зняла, інших прикрас ніколи й не носила. Волосся мала теж чорне, шкіру тьмяну, і здавалося, що ось-ось розчиниться серед ночі. Мені стало незручно за нас: ми до неї добре ставилися, попри всі історії з Маратом, ніхто з нас ніколи її не ображав, і вона, слід сказати, теж ставилася до нас із терпінням і витримкою, на які ми не завжди заслуговували. Свого часу Марат, знайомлячи нас із нею, попередив її, що ми його друзі і що ставитись до нас потрібно добре. Вона запам’ятала. Вона узагалі пам’ятала все, що говорив їй Марат. А ось ми, виходить, про неї забули. Я помітив, що решта наших теж нарешті звернули на Аліну увагу, можливо, навіть надмірну: Беня побіг із нею на кухню, несучи в руках якісь тарілки й гублячи їх дорогою, Костик кинувся прибирати зі столу порожній посуд, нещадно його згрібаючи на землю, навіть Сем потягнув Рустама під світло, доки той докрикував у слухавку щось погрозливе, щось про іпотеку. І коли всі зібралися, дядь Саша спробував узяти ситуацію під контроль.
Він сказав нам дивну річ. Сказав, що Марат сьогодні останній вечір із нами, тому ми зобов’язані говорити про нього різні хороші речі. Інакше він так просто не піде. Ми були й не проти. І навіть кинулися навперебій згадувати якісь історії, проте нічого розумного згадати не могли, лише перебивали один одного, перекрикуючи і сварячись. Тоді дядь Саша попросив нас усіх замовкнути. Запала тиша, і я раптом побачив, як із брами до подвір’я заповзає холодний липкий туман. Він піднімався знизу, від чорного річища, яке ще не встигло по-літньому пересохнути. Мені враз стало моторошно, і моторош ця передалася іншим. Усі почали розуміти, про що нас тут попереджає дядь Саша, горбатячись за столом і присвічуючи собі мобільним, аби налити: він попереджає, що Марат десь поруч, стоїть у нас за спинами й не піде звідси, доки не почує необхідні йому слова. Не надто приємне відчуття – прислухатись, чи не дихає тобі з-за спини померлий приятель, який щось не договорив за життя і про якого ти знаєш стільки історій, що йому простіше тебе придушити, аніж сподіватися, що ти будеш тримати їх при собі. І тут хтось обережно й коротко торкнувся мого плеча. Я здригнувся й різко озирнувся назад – за спиною стояла Аліна, вибачливо усміхаючись і простягаючи мені серветки. Я теж заусміхався, схопив ці чортові серветки, вони тут-таки посипалися в мене з рук, я вилаявся й нахилився, аби зібрати їх, підіймаючись, стукнувся головою об стіл, виводячи всіх із трансу. І всі знову навперебій заговорили, а найголосніше заговорив Беня, то й слухати почали його. Аліна так і завмерла позад мене, стояла й слухала. Беню це помітно напружувало, зрозуміло було, як старанно й дбайливо він добирає слова, аби не образити вдову. Говорив, зазираючи нам в очі, ніби просячи про підтримку та розуміння, мовби пояснюючи: ну, ви ж усе розумієте, підтримайте мене, потвердіть мої слова, нагадайте, як там усе було насправді. Ми нагадували й потверджували. Аліна постояла якийсь час, нахилилася до столу, зібрала порожні келихи зі слідами помади й хотіла було рушити в дім, проте щось її затримало, щось змусило далі слухати цю розповідь, яка весь час обривалася й починалася з іншого місця. Туман підступав усе ближче, тихо й невблаганно наближаючись до її теплого тьмяного тіла.
– Скажу так, – якось здалеку почав Беня. Він стояв під лампою й тримав у руках стопар, ніби виголошуючи тост. Причому виголошував його, звертаючись перш за все до дядь Саші, котрий у сутінках став зовсім темний, гостроносий і непроглядний. – Що мені найбільше подобалося в Мараті, – вів далі Беня, – це його чоловічі якості.
Він роззирнувся по нас, чекаючи на підтримку, проте ми не зовсім розуміли, що саме він має на увазі, тож Беня знову звернувся до дядь Саші.
– Я хочу сказати, – пояснив він, – що Марат завжди був таким, яким має бути справжній чоловік – дорослим і відповідальним.
Усі погодились, а Беня продовжив:
– Ми ж разом ходили до школи, правда? Ми одного віку. Коли Марат записувався на бокс, я ходив записуватися з ним.
– Я теж, – додав Костик.
– І я, – додали в один голос ми із Семом.
– Так, – продовжив Беня, – але нас не взяли. Я знаю, – знову звернувся він до дядь Саші, – у вас там, на Кавказі, кожен другий боксер. Або самбіст.
– Або альпініст, – додав дещо не в тему Костик.
– Але Марат був справжнім бійцем, – не дав перебити себе Беня. – Він навіть режим не порушував. Навіть коли почав зустрічатися з Аліною, – звернувся Беня вже до Аліни, – не пропускав тренування.
– Так-так! – підхопили ми в один голос. Аліна напружилась, порожні келихи озвалися в її руках. Усі затихли.
– І тут, – сказав Беня, перевівши подих, – я можу розповісти вам таку історію. Можливо, ви її не знаєте.
І почав розповідати. З його слів виходило так, що перші рукавички Маратові подарував тато. Ще коли Марат не стояв як слід на ногах. Себто спочатку Марат навчився шанувати батьків, потім боксувати, а лише потім – ходити. Боксував він натхненно й наполегливо, всюди і весь час. Удари його, за словами Бені, несли супротивнику поразку й забуття, а його спорттовариству – славу й звитягу. Тренери відразу це помітили, його й узяли з ходу, не спитавши, скільки йому років, де він навчається й хто він за віросповіданням. А даремно, наголосив Беня. Оскільки справа віри була для Марата справою честі. Він завжди мав при собі священні мощі, привезені йому Бенею із Синаю, а що ніхто з нас ніколи в очі їх не бачив, то лише з тієї причини, що мощі виносити в ринг суворо заборонено олімпійським комітетом. Крім того, Марат чинив усі намази, шанував вечір п’ятниці, не їв м’яса й віддавав на церкву десятину. На яку саме церкву, Беня з’ясовувати не став, обмежившись сухими цифрами. Тренери, поза сумнівом, розуміли, кого саме виховують у себе на базі, з ким їм пощастило перетнутися в їхньому нікчемному житті. То й ухопилися за Марата, мов за останній шанс. Що цілком зрозуміло: кому ж не хочеться виховати олімпійського чемпіона? Всім хочеться. Його й виховували на чемпіона – так і не інакше! Він це відчував, тож коли його вчергове намагалися перетягнути на історичну батьківщину, на Кавказ, уточнив Беня, він завжди говорив, що тут його виховали, тут він і реалізується як професіонал. Амбіції завжди сповнюють нас сили й витривалості. Клопітка щоденна праця, виснажливі тренування, цілеспрямований шлях до мети – усе це не могло не дати результату. З простого чеченського хлопчика Марат перетворювався на спортивну надію Харківщини. Не було такого суперника, дещо патетично заявив Беня, звісно, у його ваговій категорії, виправився він, який вистояв би проти нашого Марата бодай п’ять раундів! Я хочу згадати, почав згадувати Беня, як він готувався до бою. Утримання й піст, молитви та медитації, покора й упевненість! – Беня остаточно збився з теми. – Шкіра його з віком ставала міцною, а кості – твердими й холодними. І коли він бився за звання чемпіона області, батьки міста завмирали на трибунах, слідкуючи за його граційними рухами та переможним криком!
– Так усе й було, – погодився дядь Саша, і синя сльоза скотилася йому в коньяк.
– Жодного бою! – далі виголошував Беня. – Жодного бою без перемоги! Жодних зборів без звитяги й успіху! Кров ворогів запікалася на його волоссі, їхнє голосіння супроводжувало його поступ! До його взуття намагалися доторкнутися найкрасивіші жінки! – тут Беня згадав про Аліну й затнувся. – Ну, мається на увазі, від федерації, – пояснив він, – профспілкова робота, трудові резерви.
Але всім якось ураз стало незатишно, тож Беня не вигадав нічого кращого, як говорити далі: