Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - Звичайно, прадiдусю, -- вiдповiв я не без гордостi.
– - Адже це я сам витерпiв.
– - Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, -- зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: -- Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
– - Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.
– - Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам -- той пустельник i диктую свою розповiдь для
Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:
РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку -- кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа -- плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього.
– ------[5] Кортес, Ернан (1485--1547) -- iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю.
– ------
Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.
Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.
З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр'ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними -- широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.
Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр'я, так, нiби споглядав гру в шахи.
Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр'я з ножами й мечами, -- в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, -- й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.
Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.
Вiн спiвав -- щодо цього автори хронiк не помиляються, -- спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.
Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.
Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр'ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм'я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:
– - Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!
Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, -- диво дивне!
– - обминали їх -- чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.
Кортес -- вiн стояв лiворуч вiд мене -- навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:
– - Як його звати?
Я квапливо назвав iм'я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм'я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм'ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, -- так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.
Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.
Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав -- так тяжко юнак дихав.
Одного разу, -- менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:
– - Кортесе!
Це пролунало майже як наказ.
Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.
Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.