Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Ладен не спати уночi -
Навчи кувати яснi мечi!
Пiдмайстер молот тiльки взяв -
Ковадло в землю увiгнав.
Залiзо на ковадло клав -
Геть розбивав, аж лiс стогнав.
– - Стривай, ковалю, не переч!
–
Скував юнак довженний меч.
I став з мечем в усiй красi.
– - Тепер я рицар, як i всi!
Драконiв, велетнiв-нечем
Усiх поб'ю з отаким мечем!
Остання строфа в горiшньої бабусi пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом
А Старий Хлопчак усмiхнувся й мовив:
– - Цей вiрш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зiгфрiд -- не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.
– - Натренований?
– - проказала бабуся, насупившись.
– - Атож, натренований у мистецтвi двобою, й годi. Як хочете, я вам проiлюструю це вiршем.
– - Чиїм вiршем?
– - ущипливо спитала горiшня бабуся.
– - Славетного поета чи вашим власним?
– - Моїм, -- скромно сказав прадiдусь.
– - Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?
– - А де ж я дiнуся?
– - зiтхнула вона.
I прадiдусь -- куди тихiше, нiж горiшня бабуся, аж нiяк не театрально, -- прочитав нам свого вiрша:
Юний Зiгфрiд
Про Зiгфрiда гадає всяк:
"Ото герой! Ото смiльчак!"
I, певне, дивним здасться той,
Хто скаже: Зiгфрiд не герой.
Але подумать прошу я:
Був Зiгфрiд сином короля,
Мав королiвський родовiд
I меч найкращий на весь свiт.
Коли летiв до бою вiн,
То був пiд ним найкращий кiнь.
Його розвiдник i гонець
Був перший-лiпший горобець.
Бо знав вiн мову горобцiв,
Косуль, i ланей, i зайцiв.
Пiд шапку-невидимку вмить
Сховатись мiг, коли скортить.
А ще дрiбничка отака:
Не брала зброя юнака:
Скупавшися в настої трав,
Вiн миттю невразливий став.
Було йому -- i в цьому суть -
За iграшки героєм буть.
Вiн тренував геройський хист,
Немов шахiст чи тенiсист.
Але ж геройства там нема,
Де натренованiсть сама.
Виходить, славний Зiгфрiд той
Був майстер спорту, не герой.
Горiшнiй дiдусь, дядько Яспер i дядько Гаррi старанно вминали снiдання, i я помiтив, що вони не хочуть нiчого казати, поки не вислухають думки горiшньої бабусi. I вона не забарилась її висловити -- цього разу незвичайно мирно й лагiдно:
– - Вiдомий поет, -- сказала вона, -- називає Зiгфрiда героєм i доводить це вiршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зiгфрiд не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?
– - Нi, Маргарето, -- й собi лагiдно вiдповiв прадiдусь.
– - Менi здається, що це цiлком природно. Хто висловлює твердження, скажiмо, про те, що Зiгфрiд -- герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вiршi. А хто хоче його спростувати,
Прадiдусь зiперся на стiл, з натугою пiдвiвся й, поволi походжаючи вiд столу до дверей i навпаки, додав:
– - Твердити щось зумiє кожен йолоп, -- хоч я цим зовсiм не хочу сказати, нiби пан професор Уланд був йолоп, -- а спростувати твердження -- на це вже треба кебети. Нам iз Хлопчачком доводиться добряче ворушити мiзками, щоб одне по одному спростовувати всi бездумнi давнi твердження щодо героїв.
Зненацька прадiдусь спинився, здивовано подивився на нас i запитав:
– - Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?
– - Того, що ви ходите, прадiдусю, -- сказав я.
– - А господи!
– - Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi.
– - Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.
– - А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.
Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:
– - Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?
Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.
– - Власне, лише вiдпозавчора, -- признався старий, -- але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.
– - Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров'я, -- напалася на нього горiшня бабуся.
– -. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.
– - А що з ним сталося, Маргарето?
Тодi горiшня бабуся продекламувала:
Пiдвiвся ще раз, волею мiцною
Востаннє запалив усi серця.
I впав навiки. З бiлого покою
У мертвiй тишi винесли мерця.
Прадiдусь гучно зареготався.
– - Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, -- сказав вiн дочцi.
– - Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.
Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.
А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.