Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Крюс Джеймс

Батько безпорадно стояв над сином. Вiн невиразно вiдчував, що цей хлопчина на травi -- герой. Але таких героїв, що страждають i мовчать, вiн ще не знав. У ньому здiймався гнiв проти цього мовчазного терпiння. I гнiв на того, хто це зробив, -- на сина старої Анджi. Й на всiх Джурановичiв. I на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.

– - Чом ти ранiше не сказав, що тебе поранено?
– - дуже суворо спитав вiн.

– - Тодi не було б миру, тату.

– - Мир, куплений

цiною кровi дитини, -- хiба це мир, Блаже?

– - Той лiкар мене вилiкує неодмiнно, тату. А що я втратив трохи кровi, то дарма. Зате в нас вiдтепер буде спокiй i злагода.

Зненацька Раде помiтив, що хлопець важко дихає i що його змагає бiль -- вiн ось-ось зомлiє. I тодi Раде зрозумiв, що лiкар зараз важливiший, анiж честь, гнiв, помста й довгi балачки. Не промовивши бiльше й слова, вiн пiдняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:

– - Ти можеш триматися однiєю рукою?

Блаже кивнув головою.

Тодi Раде гукнув жiнок, що неподалiк вiд них розмовляли з сусiдками, й сказав їм:

– - Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрiбен лiкар.

I перше нiж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повiв геть iз лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер i зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родинi, цей гордий велетень-воїн Раде, вiв за поводи свого коня, а в сiдлi сидiв його син, хлоп'як, у якого ще й пух пiд носом не висипався.

Один iз Джурановичiв, що мав себе за великого дотепника, гукнув:

– - По-твоєму, коли мир, то вовк має доглядати овечат?

– - Це овеча заплатило за ваш мир своєю кров'ю, -- мимохiдь кинув йому у вiдповiдь Раде.
– - Анджин син пiдстрелив його, а вiн i не ойкнув, аби тiльки ти мав оцей свiй плюгавий мир, Джурановичу!

Аж тепер, довiдавшись, що сталося, жiнки заголосили. А чоловiки, якi тим часом зiбралися довкола, з подивом i захопленням дивилися на хлопця в сiдлi. I коли старий бездiтний пастух стягнув з голови шапку, решта чоловiкiв зробили так само.

Коли оповiдка скiнчилася i шпалера в прадiдусевих руках скрутилася в сувiй, я вiдчув, що й сам би скинув перед цим хлопцем шапку, якби зараз мав її на головi.

Яким далеким було моє "героїчне" спускання тросом вiд подвигу цього чорногорського хлопця, що важив своїм життям, аби дорослi, мудрi чоловiки не вбивали один одного! Коли я уявляв собi, який вiн був самотнiй серед них усiх, -- iз затаєною раною, iз своїм нiмим болем i думкою, що, може, зробив не те, -- вiн здавався менi справдi великим.

Напевне, якраз цим приваблював прадiдуся хлопчина Блаже Брайович.

– - У Чорногорiї, -- сказав старий, -- чоловiки провадили героїчне життя, як називають це деякi професори. Там кожний чоловiк прагнув стати героєм. А що розумiти пiд геройством, було встановлено твердо: герой -- це чоловiк смiливий, хитрий i навчений добре

володiти зброєю. Нiчого цього не мав малий Блаже. Вiн -- герой зовсiм iнакший. Вiн був скорiш смирний, нiж хоробрий. Хитрощi були чужi його натурi. I вiн не володiв нi зброєю, нi навiть словом. Вiн був героєм цiлком незвичним. Його героїзм розходився з традицiєю й звичаями тих часiв. Але чоловiки на лузi скинули шапки перед цим хлопцем, несвiдомо визнали його героєм.

Прадiдусь на мить торкнувся пальцями повiк, бо читання втомило його старi очi, а тодi додав:

– - Любов до людей, що на перший погляд часто здається такою безпорадною, кiнець кiнцем перемагає. Ненависть може бути доречна, цiлюща. Хто любить людей, мусить ненавидiти тиранiв. Але любов до людей, просто любов, величнiша й прекраснiша за ненависть, Хлопчачок... А тепер я трохи задрiмаю, поки твоя горiшня бабуся знову покличе нас їсти.

Старий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, мовби показуючи, що вiн усе сказав i не сподiвається бiльше запитань або заперечень. Отож я подався наниз.

Та коли я ступнув на останнiй схiдець i хотiв був зайти до вiтальнi, то почув за її дверима голоси моїх батька з матiр'ю та ще декотрих наших родичiв, i говорилося знов про нас, поетiв.

Я почув, як мама сказала, що i їй хотiлось би прочитати нашi вiршi та оповiдки, а горiшня бабуся вiдповiла:

– - Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповiдки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На зворотi. Там i про Яна Янсена є оповiдка. А балади про Геракла -- в зошитi.

Я вирiшив не перебивати їм розмови про нас, двох поетiв, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, -- не знаю сам, чому, -до прадiдусевої спальнi. Може, я сподiвався знайти якiсь невiдомi менi вiршi та оповiдки, -- тепер уже не пам'ятаю. Одне добре знаю, що я справдi знайшов там вiрша, якого досi не читав i який нагнав на мене жах.

В одному з "Моряцьких щорiчникiв" мiж сторiнками стримiв клаптик картону, сiренький i непримiтний, -- от собi закладка й годi. Та я навiщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадiдусевим письмом написано якийсь вiрш. Це був, як виявилося, немовби прадiдусiв заповiт менi. Я читав його з дедалi бiльшим подивом i страхом.

Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,

Бо кожному з нас умирати колись.

I в цьому геройства нема, щоб ти знав, -

Людина вмирає, бо час їй настав.

А смерть вiдкриває, чого був хто варт,

I що було правда, а що тiльки жарт.

Та й жарти минаються без вороття, -

Скрашай, Хлопчачок, собi жартом життя.

Я завжди скрашав, та тепер уже край -

Я йду на спочинок, а ти пам'ятай:

Не був я герой, був собою однак.

I ти будь таким.