Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Крюс Джеймс

Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"

Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв -- чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.

Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, -- мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням

народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.

Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.

Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю -- єдину книжку, що була в господi.

У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.

А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум'янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам'ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п'яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров... Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:

– - Помстiться за мене! Це були...

Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.

Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.

I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.

Та кара спiткала вбивцю ранiше -- за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.

Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.

I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться -- ножем чи кулею -- вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво -- з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.

Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова

з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.

Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожi роди -- Джурановичi й Брайовичi -- мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.

– - А що сталося, тату?
– - спитав Блаже, завмираючи з подиву.

– - Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня...

– - I не зробили цього?
– - вихопилося у Блаже.

– - Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.

– - I ви уклали з ними мир?!
– - радiсно вигукнув Блаже.

– - Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузi -- домовлятись. Ти поведеш мого коня.

– - Авжеж, тату, -- сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.

Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.

Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.

З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд'їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.

Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:

– - А, бодай би ви в пекло запалися!

– - Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, -- спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.

– - Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!

Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.

Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива -- чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.

Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.