Мої і чужі таємниці
Шрифт:
Лесик вмить опанував марсіанську мову і, як справжній марсіянин, мовив:
— Ое, ооо! Й еайо оуіи ои ооо!
Я подивився на Боба і побачив, що він нічогісінько не второпав. Я пожалів Боба і запитав Лесика:
— Що ти сказав?
Лесик відповів:
— Я сказав: “Оце здорово! Ми б негайно зрозуміли один одного!”
Я погодився з Лесиком і теж перейшов на марсіянську мову:
— А! Е уе оа оа.
Тепер Лесик подивився на Боба, йому стало шкода його, і він запитав мене:
— Що ти сказав?
Я охоче переклав:
— Я сказав: “Так! Це
І раптом Боб теж заговорив по-марсіянськи, ніби щойно повернувся з Марса.
— А ое, у и яа іа оа?
Я подивився на Лесика і побачив, що він нічого не зрозумів. Певно, Боб говорив з жахливим акцентом.
Я пожалів Лесика і вже збирався запитати Боба, що він сказав, та Лесик пожалів мене на якусь секунду раніше.
Він запитав Боба:
— Що ти сказав?
Боб відповів:
— Я запитав: “А може, у них якась інша мова?”
Боб мав рацію, хоч і видно було, що його злякали мовні труднощі. Тому ми більше ніколи не розмовляли по-марсіянськи: не можна ж весь час перевантажувати товариша.
Тільки мені невдовзі довелося ще раз поговорити мовою марсіян.
Це сталося уві сні.
Мені приснилося, ніби я прилетів на Марс на космічній ракеті “Земля — Марс 1”.
Я ввімкнув гальмові дюзи і майстерно “примарсився” на червоний грунт. Потужні вибухи здійняли хмари рудої пилюки. Я розсунув усі ілюмінатори і розпочав важливі наукові спостереження. Та спочатку нічого не було видно, бо пилюка осідала надто повільно, адже на Марсі тяжіння менше, ніж на Землі.
Але ось пилюка впала, і я побачив дивовижну картину.
Навколо моєї ракети з’юрмилася сила-силенна марсіян. Усі вони, мов дві краплі води, були схожі на Боба, тільки голови великі, мов у кульбаб. Марсіяни усміхалися і радісно махали руками, вітаючи мене.
А звідусіль прибували все нові й нові юрби великоголових. Вони поспішали на човнах численними каналами і зліталися на вертольотах. А найхоробріші стрибали з парашутами з широких крил пасажирських літаків.
Незабаром їх стало так багато, що хоч у який ілюмінатор я виглядав, скрізь бачив веселих, усміхнених марсіян.
Я відкрив люк, скинув мотузяну драбину й урочисто виліз з ракети.
Над неозорим натовпом лунали вітальні вигуки. Тубільці кричали по-марсіянськи.
— Уа! Уа! Уа!
А я все прекрасно розумів. По-нашому це означає:
— Ура! Ура! Ура!
Я дружньо підняв руку і теж гукнув:
— Ай ие а!
Марсіянам не треба було перекладати. Всім їм було цілком ясно, що я сказав:
— Хай живе Марс!
Повітря розітнуло могутнє “уа”.
— Хай живе Земля! — по-марсіянськи ще гукнув я, хоч мене вже фотографували.
— Уа! Уа! Уа! — хором відповіли марсіяни.
Я й це розумів. Я вже так опанував їхню мову, ніби все життя провів на Марсі. Тепер вони кричали не “ура”, а схвильовано вигукували:
— Дружба! Дружба! Дружба!
Потім мене підхопили
Але що дивно: коли я розмовляв з Лесиком і Бобом по-марсіянськи, ніхто з нас нічого не розумів. А варто мені було прилетіти на Марс, як ця мова виявилася дуже легкою. І ще мене здивувало, що на Марс я прилетів сам — без Лесика, Сашка, Боба і Юрка. Невже усі хлопці залишаться на другий рік?
Розділ 4
ЗМАГАННЯ
Ми навчаємося у другу зміну. Перед тими, хто навчається у першу зміну, ми маємо багато переваг. Наприклад, ми будь-коли можемо піти у кіно на ранковий сеанс і записати в наш ланковий щоденник ще про один культпохід у кіно. І якщо підрахувати культпоходи в усіх ланкових щоденниках, то найбільше їх виявиться у нашої ланки. Навіть піонервожатий Іван Чепурний нас за це похвалив. Він якось сказав, що колективні походи у кіно дуже сприяють культурному і духовному зростанню.
А ті учні, що навчаються у першу зміну, культурно і духовно не ростуть. Бо тільки-но вони зроблять домашні завдання, як у кінотеатрах починаються вечірні сеанси. А на вечірні сеанси дітей до шістнадцяти років не пускають.
Але ті, що навчаються у першу зміну, теж мають одну істотну перевагу. Збори у них завжди короткі, бо між закінченням занять першої зміни і початком занять другої зміни залишаються вільними лише півгодини. А після нас уже ніхто не навчається, і ми можемо засідати хоч до ранку.
Правда, до понеділка ми на це якось не звертали особливої уваги. А в понеділок увагу звернули. І треба сказати, що, якби у понеділок збори закінчилися за півгодини, у нас не було б ніяких неприємностей.
Як і завжди, збори відкрив наш піонервожатий Іван Чепурний. Він почав говорити про підсумки другої чверті, хоч до кінця її залишалося ще аж два тижні.
Виявилося, що наша ланка має такі показники, яких не має жодна інша, хоч наша ланка найменша. Зрозуміло, нам надзвичайно важко змагатися з іншими, бо сили у нас нерівні. Перші три ланки нашого загону складаються з десяти чоловік кожна, а нас вдвічі менше. Зате серед нас немає жодної дівчини. А в інших ланках вони є, і дівчат там навіть більше, ніж хлопців. Поміж себе ми три перші ланки називаємо дівчачими командами.
Звертаючись до нас, Іван сказав:
— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки, певно, в усій школі не знайти! Подумати тільки, найменша у класі ланка нахапала найбільше трійок і навіть має одну невиправлену двійку. Сором!
Але соромитися було нікому. Бо двійку заробив Юрко Бублик, а він досі хворів.
А Іван до того розпалився, що сказав:
— Ех, мені б ваші завдання!
Ну, звичайно. Він навчається аж у дев’ятому класі, і якби йому давали наші завдання, він би за тиждень став круглим відмінником. Але йому ніхто з учителів наших завдань не дає, і тому Іван ніяк не може стати відмінником. Про це знає весь наш клас.