Мор

Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося – черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. Але не побачив ні хмар, ні чистих, вигрітих латок неба, котрі ще світилися в густому накопиську, натомість на переніссі напружилася зморшка, і він почав щось згадувати.

Це

«щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще – знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, – коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси – як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплющувати повіки, бо відляск хвиль – наче удари ножа, і небо стало тоді особливе – лився з нього синій спокій. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекі казкові міста, громади хмар, наче опинився він у потойбічному світі, і лише це марево давало змогу йому щось у тій темряві побачити…

Дощ дзьобав куряву, маленькі водяні чоловічки з розгону плюхались у пухкий порох і поринали в нього. Кілька гострих крапель упало на зведене обличчя, і цього стало досить, щоб чоловік збагнув, що в нього після того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну ріку, в якій купався. Потім він пробудився і пізнав незвідане раніше почуття порожнечі.

Небо, яке узрів після пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небачені досі краєвиди: бліді срібні дерева з карбованим срібним листям, голубі і ясно-сині плеса, на яких росли золоті кущі. Все це не викликало в нього подиву, хіба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що світ уподібнений до людини: земля – як тіло, скелі – ніби кістки, а трава й дерева – волосся! Він шепотів цю свою єдину думку, як молитву, бо все ще не позбувся відчуття порожнечі. Через кілька хвилин збагнув, що там, у небі, здається, є ще одна жива душа і тремтить вона і сипле срібним дзвоном: жайворонок. Усвідомив, що світ цей виростає під небом величезним срібнолистим, огненним деревом, яке розпрямляє своє гілляччя й дихає, бо воно живе; що той невгомонний співак над головою покликаний звістити йому це. В грудях чоловіка вже не стукотіло серце вояка, він своє, здається, відвоював…

Нитка спогаду обірвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловік здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потік, але за хвилю знову звів обличчя, заплющив очі й покірно слухав, як миє йому лице злива. Стало від того приємно й затишно, і все тіло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вільгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, і він ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…

Хтось поклав йому на плече руку, і він. перелякано сахнувся. Відскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.

– Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти ніби оглух… Не впізнаєш мене?

Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, і на душі в нього лежала порожнеча.

– Отямся, Процю! – вигукнув козак. – Це я, Сомко Струсь, і хай посвідчить небо, були ми з тобою друзі!

Проць знову похитав головою. Його очі налилися болем, але залишилися так само порожні й холодні.

– Десь тебе вдарило, Процю, що так на мене дивишся? Мене он з мушкета поцілено, сам бачиш: ледве шкандибаю. Наше військо пішло геть, і тільки через те, що поспішало, нас не закопали, як мертвих.

Проць роззирнувся. Навколо й справді лежало всіяне трупами бойовисько. Де-не-де вблискувало лезо шаблі, здіймали хоботи побиті гармати, валялася розтрощена амуніція. Висів нудливий запах, і безліч мух роями тремтіли у спечному повітрі. Проць захотів переконатися, що там, у високості, ще живе срібний співун – жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. Тоді йому стало сумно, адже й справді не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полі, і чого хоче чоловік, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нічого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, і Проць перелякався.

– Не підходь до мене! – сказав загрозливо і вихопив шаблю, яка висіла при боці.

– Схаменися, Процю! – закричав Сомко Отрусь. – Це ж я, твій побратим, як можеш ти на мене оружну руку підіймати?

Шабля зависла у Процевій руці – дивився він на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала і шабля дзенькнула об камінь. Це начебто пробудило Проця. Глянув перелякано на Сомка Струся, а за мить уже тікав од нього, вряди-годи перечіплюючись через трупи.

– Зовсім знетямів, – із скрухою в голосі сказав Сомко Струсь і захитав вражено головою…

Дощ лив странньому на обличчя, і, здається, саме це пробуджувало в ньому спогади. Але не тяглися вони поза ту чорну ріку, в якій так довго купався: з натугою пригадував тільки те, що сталося, відколи пробудився…

Отож біг він через поле, густо покрите трупами, аж доки не витекло йому з грудей повітря, і він зупинився, намагаючись віддихатися. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. Прийшло до нього благе й тихе відчуття, і знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, і йому здалося, що сонячне проміння болюче копирсається в мозкові. Відчув він і запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячі мух зуділи навколо, безсилі пробити повітря крильми. Процеве тіло почало тремтіти. Сонячні черв'яки роз'їдали мозок, і він знову задихнувся – повітря для нього занадто густе. Хтось ніби прошепотів до нього, що на цьому полі, мовляв, е жива душа, що треба заспокоїтися й повернутися до Сомка. Розпитатися і щось, може, збагнути чи про щось довідатися. Але знову відчув острах: здалося, думки його забриніли, ніби мухи в повітрі. Годі дати їм лад чи повернути те, що було до цієї хвилини, – існував у світі зовсім не так: мав здатність мислити, а водночас не знав про що.

Мухи зграйкою налетіли на обличчя, і він, незвідь-чого злякавшись, скочив і побіг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не міг зупинитися, і це тривало доти, поки не розступилася під ним земля й не покотився він у переярок. Потемніло в очах, знову потрапив у чорну ріку, а коли очуняв, відчув, що рука його мокра.

Лежав біля джерела і раптово зрадів. Почав мочати у студеницю обличчя і не стуляв повік. Коливалися перед ним розмочені стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зіщулилося під коренем і вибалушилося на нього – він пив з присьорбом воду, і в горло тік колючий холод. Вода здавалася солонуватою, а може, це був його піт чи сльози?

Присів біля джерела й роздивився. Йому пекло в горлі, а все тіло ніби бджолами було покусане. Він раптом подумав, що не знає власного обличчя. Сидів, обхопивши руками голову, і перед очима райдужно плелася химерна сітка. Довкола так само чувся одурманливий запах і так само бриніла крильми тьма мух. Він постановив якомога швидше тікати з бойовиська – робити йому тут нічого. Був підсвіжений зимною водою і мав уже силу йти. Знав, що попереду його чекає багато болю, але залишатися тут ще жахкіше. Боліло йому й зараз – щось скімлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвісне й пекуче…