Мор
Шрифт:
Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне висіли купчасті хмари. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір'я й пекучі очі. Тоді странній
Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою.
І все— таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам'ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду.
Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися сині й зелені пасмуги. Він відчув, що чогось чекає, – мало зараз збутися. Насторожився і став напнутий, наче тятива.
– Бов! – почув він раптом дзвінкий, наче задзвонило саме сонце в небі, звук.
– Бов! – почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи. Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби
байдуже – весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З'явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.
Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, – блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це – мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, – радіти ж не поспішав.
Цього разу перед ним лягло таки справжнє місто. До сліз в очах видивлявся мерехкий простір: дорога добігала до розчинених воріт, а жита кінчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи біль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася – іржаво зарипіли вереї. Озирнувся: за плечима, як завжди, висів гудливий рій мух. Махнув на них, але марно. З воріт виїжджали один за одним вози. Странній швидко пішов назустріч тим возам, але невдовзі змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сів на узбіччя й чекав, доки ті вози доїдуть до нього. Спокійно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, і йому було приємно слухати цей звук. Странній дивився на той виїзд крізь примружені повіки. Треба було пропустити валку, щоб увіти у середмістя, і він терпляче очікував. Вози були великі, криті – палуби, біля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, і лише внизу поблискували черевики із зав'язаними биндами. У руках візники тримали по довгому, вузькому ножеві, а замість облич у них стриміли загнуті донизу дзьоби. Очниці було засклено, і ті скляні очиська дивно блимали проти сонця. Пальці рук у візниць покривалися рукавицями з довгими кігтями.
«Морові
Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході.
– Хворий? – спитав коротко, і голос його з-під маски зазвучав голосно й насторожено. – Чого тут стираєшся?
Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати.
– Хочу, пане, пройти в місто, – сказав він, розглядаючи свої розбиті патинки.
– Живеш там?
– Ні, – сказав стравній. – Не живу і не маю нікого рідного. Лікар сердито блимнув на нього скельцями машкари.
– Шукаєш смерті?
Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться.
– Я довго мандрував, – відказав спокійно. – Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже не раз зустрічався з мором і дечому навчився. Від мору, пане, не рятується той, хто тікає. За містом мор лютує не менший і так само косить людей. Найліпший спосіб сховатися – наблизитися до нещастя.
– Дивні думки, – не без іронії сказав лікар. – Але цей бенкет, затям собі, гіркий!
– Знаю, – сказав странній, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захід. – Спершу я, як і всі, тікав від мору й тинявся де доведеться. Загинули мої рідні, і я залишився сам. А самотою жити, пане, – невелика радість. Отож вони й прийшли до мене, ці думки, що їх ваша милість назвав дивними.
Вози тоскно й глухо рипіли. Зрештою почали завертати на поле, і тільки тепер странній помітив, що там викопано кілька ям.
Лікар коротко блимнув на страннього – втомлений і байдужий був. Може, тому махнув кігтистою рукою й подався до возів.
Странній побачив перед собою вільно розведені ворота, не було біля них і сторожі. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Відшліфований брук лискотів під сонцем синіми лобами. Щось звело його з узбіччя і штовхнуло в плечі. Над головою звично загув рій мух. І досі бемкало в середмісті, і странній, ще раз зирнувши в той бік, де візники вже зносили до ям страшну ношу, повільно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим від денного сонця каменем і якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.
«Пустка в місті, – думав він, – як і в мені».
Ледве пересував ногами, з натугою кладучи їх на брук, і вперше відчув, яка глибока в його тілі утома. Боліло в грудях, бо, відколи переступив міську межу, став почувати себе гірше. Вулиці були вузькі, закурені, а над головою вряди-годи проносилися зграї мух. Ті, що їх привів з собою, відразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечір, і стіни покривалися тонкими сутінками, а він все дибав, відчуваючи, як його почина похитувати. Горіли освітлені сонцем шпилі церков та костьолів, і хрести їхні яскраво блищали. Громадилися навколо вікна і стіни: здавалося, він потрапив у кам'яну пастку, і вона от-от його в собі замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться під ногами пісок. Кроки лускали об навколишні стіни, ніби трощив він горіхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом – проходив біля брудного струмка, що протікав через місто, – в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна – його сувої витікали з прочілів, перебитих хрестами дощок. Наче білі язики будівель, вони лизали сутінь і її задуху. Странній минув церкву, двері її були розхилені. На костьолі, проте, висів добрячий замок, другий і третій теж були позачинювані: мор почався тут не відсьогодні.