Мотря
Шрифт:
Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.
— Як на Великдень;— сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на
Великдень. Добре, тітусю?
Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.
Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:
— Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!
Дівчата
Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.
Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.
— Заспівайте що, дівчата, — просила.
— Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна.
Але такої пісні дівчата не могли підібрати.
— Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.
Ой вивели Морозенка на Савур-могилу: — Подивися, Морозенко, та на свою Україну. – Вони його настріляли, ані не рубали. Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.
Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?
За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.
— Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!
— Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.
— А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.
— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.
І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.
— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.
— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.
Дівчата прибрали хату.
Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:
— Гетьман їде!..
Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його
широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.
Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.
Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.
Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, — одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом.
«Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця», — думала собі Мотря, задивлена в простір.
Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:
— Їдуть!
Мотря ніби збудилася зі сну.
— Охочекомонний відділ, — казала тітка, — бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні… Женуть, ніби вірли летять… Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали… Їздці…
Мотря голову вперед подала — дивилася.
— На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, — вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить.