Мотря
Шрифт:
— В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.
— Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.
— Ти мій найгірший ворог.
— Я?
— Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?
— Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!
— Я зла…
— Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?
— Це була моя повинність, і більше ніщо.
— Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.
— Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!
— Не моя річ лишити або покинути.
— Кажу тобі!
— Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати.
— А я таки об'їду.
— Кого?
— Судженого…
— Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.
— Ненавиджу тебе.
— Неправда. Це ти лиш так говориш.
— Знаю.
— Коли знаєш — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня.
— Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря. — Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня.
— Ти сама в це не віриш, Мотре… («Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло»). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!
Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.
— Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі.
В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.
— Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.
— Хай попадуть!
— Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, — сказав, усміхаючися, Чуйкевич.
Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.
— Куди ж ти гадаєш їхати?
— Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу.
— Чура?
— Гадаєш обидою позбутися. мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?
— Як не чура, так післанець гетьманський.
— Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ — то ми.
— Чого ти хочеш?
— Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув кіньми.
Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.
— Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.
— Як Мазепа на нев'їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань.
— Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, — ах!
— Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, — відповів Чуйкевич. — І переміниться, побачиш.
— Не хочу.
— Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче.
— Хто тобі це сказав?
— Серце…
— Серце, цвіти, пташки — співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її от-так, — тут повела рукою верх голови. — По уха маю я її і вище!
— Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.
— Себто як?
— А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.
— Добре.
Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.
Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.
— Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич.
Не відповіла нічого.
— Бачила?
— Так… Але він перебіг нам дорогу.
— Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.
— Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного…
Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.
Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього: