Мотря
Шрифт:
Кочубей встав:
— Ні, не впустити не можна, бо не знати, з яким ділом приходять. Але кажи, — звернувся до вартового, — щоби впустили двох, інші хай підождуть. Ті два скажуть, чого їм треба.
Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню; няня, стукаючи своїм костуром і кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе; Марія Федорівна помагала їй проходити великі покої.
Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота. Приступив до неї ближче і шепнув:
— Не турбуйся мною, Мотре, мій кінь
— І я з вами… — додала Мотря.
— Мотре! — мало не крикнув козак.
— Тихо, це лиш щоб тобі показати дорогу. Та як би воно й не було, тобі треба пройтися. Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, то я вже знаю, що зроблю.
Вивела його в город і показала стежечку понад копаний став у байрак. Вертаючи, шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одне слово «так». Він за свою паню-пішов би був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ґанку.
Не вертав, може, з годину. «Мабуть, щось недобре», — гадала собі. І в голові в неї явилися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала.
— Що ж то за такі нічні гості, тату, — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні.
— Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли.
— І що ж ти зробив?
— Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки, і на тім край.
— Багато їх?
— Шістьох.
— Будуть тривожити людей і грабувати.
— В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 2 своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають.
Мотря плеснула в долоні.
— Ти на кого?
— Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку.
— Краще ходім у хату.
— Ходім.
А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка.
Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.
— Тату!
— Що, доню?
— Чи довго воно ще буде?
— Що таке?
— А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.
Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася.
— Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати…
— Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, a вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий вінок, я більшого бажаю.
— Моєї турботи бажаєш ти, дочко, — відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь нараз зникла з його обличчя.
— Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті — доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого.
— Це багато, це дуже багато, Мотре, — відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем його бажання. — Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.
— Ви про царя, тату?
— Авжеж, що не про когось другого.
— На Україні паном гетьман, а не цар, — сказала Мотря і блиснула очима.
— Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!
Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, — погорду! Ще нижче похилив голову над стіл…
Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих оздобах на вісьмох раменах світила. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий.
Мотрі жаль зробилося батька. Припала до його руки:
— Доброї ночі, батеньку!
Підняв на неї очі, ніби здивований її голосом, м'яким
і повним жалю. Поцілував її в чоло:
— У тебе жар?
— Ні, тату. Москалі збентежили мене.
— Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо.
Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала.
РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ
Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові.
Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під кришею, ніж у чистому полі. «Діждемося пори, виліземо з нори, — казав собі, — а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася і коли б так що до чого, то й годі було би битися як треба — по-козацьки».
Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого… Жди біди від води, а горя від моря… Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю. Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.