Мотря
Шрифт:
— Пощо? Її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту,
— Не люблю, не люблю, а дівину люби, — пригодиться.
Кажу тобі, — так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки «горлиці» та «козака» гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина — одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев'ятого дивися, ось він і є… Мусить
— Я любого не маю, — казала, всміхаючись, Мотря.
— Зелено — буйно, молодо — дурно. Невже ж ти не знаєш, кого тобі Господь судив? Але когось він уже, певно, вибрав для тебе, кажу тобі, що вибрав, тільки ти ще не знаєш, кого.
— Не знаю і на кого не гляну, то все мені здається, що не той. — Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива. а то гріх. Бог як сотворив тебе, то сотворив і для тебе, бо тебе ще не було, а він уже ріс. Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила.
— Не знаю. Може.
— Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.
І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. «Побачимо», — сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді.
Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі.
— Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже й є.
Стара грізно подивилася на свою панночку: «Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!»
Нянин син, теж уже добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над'їжджаючих козаків, вийшов їм назустріч.
— Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — Що ви тут робите?
— З ласки панів доглядаю їх нового двора.
— А пани дома?
— Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. — Прошу йти до панночки, а козаків я вже приміщу гарно. В нас тут широко. І для цілого полку місце було б.
Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап'янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала.
Няня, кашляючи, відійшла.
«Богиня!» — майнуло Чуйкевичеві крізь голову.
Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився.
— Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку.
Злегка підніс її до уст:
— Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.
— Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.
— Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити.
— Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.
— До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак.
— Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться?
— Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю.
— Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.
— Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.
— Чого ж то ми так, ясна панночко, від щирого серця сміємося? — спитався її.
— І як же не сміятися, почувши щось такого? Бо невже ж є такий дурень, щоб здорову голову клав під Євангеліє?
— Гадаю, є, і то не один, — відповів, а подумавши хвилину та набравши відваги, додав: — От них же первий єсьм аз.
Обкинула його очима з ніг до голови:
— Відважний!
— Чому б то ні?
— А тому, що хто візьме мене, велику біду візьме.
— За годину щастя варт вік горювати.
— Всі ви таку пісеньку співаєте, поки нас на неї не піймаєте, а тоді переходите на іншу нуту.
— Мотре! — почав козак, але вона перебила йому:
— Не будемо перекидуватися словами, як діти м'ячем, ходімо краще в хату. Ти здорожений, Київ не в сусідстві, може, й не обідав, а незабаром і вечеряти пора. Ходім! — казала, ніби приказувала, як цариця.
Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід ритмічний, як найкращий танець.
— Це наше новосілля, — говорила, заточуючи рукою великий круг. — Завтра, по дневі, роздивишся краще. Гарно тут, гарно, а все ж таки скучно.
— Кому ж тоді весело, як тобі скучно, Мотре? Тільки багатства, так тебе всі милують, Господь ніби создав тебе для щастя і раювання.
— А мені скучно, Іване.
Чуйкевич відповів те, що, мабуть, усякому прийшло б було на гадку:
— Може, ти за подружжям скучаєш?
— Ха-ха-ха! — залунало, як перше. — Пальцем у небо ткнув, а може, голодній кумі хліб на умі? Може, це тобі наскучила гетьманська служба і рад би шаблю за юпку проміняти? А мені прямо скучно, та й годі. Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, всі ви наскучили мені — розумієш? Всі! — і притупнула ногою. — Який не привіється, все те саме править, як ножик, складається, медом дише, — ох! Хоч би один щось іншого сказав, щось нового…