Мотря
Шрифт:
— А тепер, — казав, — підемо на вечерю, бо мені вже серби в кишках грають, а чую, як у столовій тарілками дзвонять. Ходім!
— Що ви там такого цікавого розговорювали? — питала 02
Любов Федорівна свого мужа, як цей увійшов у столову і, ніби сніп, повалився у свій високий фотель за столом.
— Про Київ балакали, — відповів, не загикнувшись, — про гетьманський двір, — і скоса глянув на Мотрю. Мотря наливала вишнівку в чарки з дорогого чеського скла і на срібнім підносі несла до стола, вважаючи, щоб не розілляти бо наповнила по щирості.
— Позвольте, тату, піднести вам чарку, — сказала, наближуючись до Кочубея.
— В першу чергу піднеси нашому дорогому гостеві, бо так звичай велить. Перше — гість, а тоді — домашні, — відповів Кочубей.
Мотря, паленіючи, підійшла до Чуйкевича. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно проти себе, обоє гарні і — збентежені.
Батьки дивилися на них з великим вдоволенням.
Кочубеїха лівою утирала уста.
— Чого ж ти стоїш, Мотре? — сказала. — Хіба не бачиш, Чуйкевич жде, щоб ти по старому козацькому звичаю пригубилася до чарки. Пригубися!
Мотря піднесла чарку до уст, що розхилялися злегка, як платки розцвітаючої рожі. Чуйкевич задивився на неї, як на образ. Чула його влюблені очі, рука задрижала, і чарка покотилася по новій лискучій долівці, і смачний напиток червоним струмком поплив до порога.
Чуйкевич присів, щоб позбирати скло, але надбіг Мотрин чура і зробив лад, а Кочубей озвався:
— Де чарки б'ються, там сльози не ллються, про мене — побийте хоч би й усі, щоб ви тільки горя не знали.
— Пригубися, Мотре, вдруге.
— Ви, мужчини, тільки й знаєте, що посуду бити, — говорила Кочубеїха до мужа. — Вам вона буцімто й не потрібна, а не знаю, з чого їли б та пили б, як тарілок та чарок не було би. Хіба з корит та з коряків, як на Січі.
— Коли потовчемо скляні та фарфорові, то обзаведусь срібними й золотими, — Кочубея на це стати, — відповів Василь Леонтійович, випиваючи три чарки одну по другій. — В Тройці Бог пребиваєт, — почав приговорювати, але жінка припинила його:
— Знаємо, знаємо, чотири сторони світу, п'ять пальців і так дальше, аж до двадцять, та нанині й трьох досить, ти й так на печінку недужий, краще їдж!
— Чуєш, козаче, як тії люті жінки знущаються над нами, — повернувся Кочубей до Чуйкевича. — Уважай, щоб не попав у таку неволю.
— Своєї долі і конем не об'їдеш, — відповів козак, кидаючи оком на Мотрю.
Мотря сиділа безмовно, ніби тільки тілом була між ними, а душею іншими світами блукала. Тітка й няня з жалем споглядали на неї, а мати — мов на ворота дивилася.
— Ти, Мотре, дальше й говорити забудеш, — казала.
— Коли старші говорять, то молодшим слухати годиться, — відповіла Мотря.
— Добре, дочко, кажеш, — замітив Кочубей, — молодим слухати годиться. Слухай і будь послушна, го-го-го!
— Чого ти так голосно смієшся, як у коршмі? — спитала його жінка, — побудував палату, як який князь, а сміється, як напідпивку чабан.
Кочубей, замість відповісти жінці, повернувся знову до Чуйкевича:
— Чув? Уважай же, щоб не попав у жіночу неволю, бо вона гірша від вавілонське! з неї тебе ніхто не виведе. Бо то, брате, так: дере коза лозу, а вовк козу, а…
— Та до чого ти це балакаєш? — перебила йому жінка.
— Дай докінчити, тоді й побачиш, до чого.
— Та як же таку дурницю при чужім козаку говорити, він, певно, вже і без тебе чув.
— Ні, ваша милосте, про козу і лозу я ще не чув, — заперечив Чуйкевич.
— О, бачиш, — втішився Кочубей, — він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юриста дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба та дере за чуба… го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав?
Любов Федорівна повернулася лицем у другий бік:
— Коли ти щось мудрішого скажеш?
— Що ж такого?
— Хоч би про Київ, про царя.
— Що ж тобі про царя говорити? Він великий чоловік, дійсно великий, гадаю, переступив би через тебе, як я через поріг.
Кочубеїха махнула рукою:
— Ет!
— Не «ет», не «ет», коли б ти побачила його, то, може, й зі мною інакше балакала б, набрала би страху перед мужчинами. Він таки, їй-Богу, страшний.
— Коли страшний, — озвалася Марія Федорівна, — то пощо про нього під ніч говорити, ще присниться.
— Про антихриста, — зашипіла няня, — ні вднину, під вечір не слід у християнській хаті говорити, — хай ся преч каже!
Всі змовкли. Кочубей споважнів. Не хотів дразнити няні, щоб не стукала костуром та не грозила гнівом предків, що вона звичайно робила, коли їй не вгодили.
Пили чай. Нараз хтось стукнув у ворота. Раз і другий. Роздалися крики вартових, залунали гасла і свисти. Мотря вибігла на ґанок:
— Хто там такий?
— Московські ратники, — відповів козак, що біг із вартівні до Кочубея спитатися, чи має їх впустити.
— Тату! — сказала Мотря, вертаючи у столову, — московські ратники грюкають у браму… Не кажи їх пускати. До чого воно подібне, ратники добуваються до двора генерального судді, як до коршми. Це ж зневага. Не впускай!
Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша, грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним грецьким носом, ніздрі роздувалися, груди підносилися високо, аж дзвонило намисто.