Мотря

Лепкий Богдан

— А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?

— Не чув, будь ласка, скажи.

— Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що!

— І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому

честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?

— А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.

— Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.

Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався.

Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага.

Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем і по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.

— А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, — сказав гетьман.

— А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові.

— Приміром…

Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана, бо гетьман до вченого слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків, і він почав:

— Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо товариству про тую шляхту, а воно й сміється, — не в обиду будь се вашій ясновельможності… Ото раз — стрічається двох шляхтичів. Один — в лаптях, а другий — в капцях, в одного подрана сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один — наш, а другий — лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. «Оддай куре, хлопі», — каже лях. «Як дам, то по зубах», — отвітує наш. «А невже ж даш?» — «Їй-Богу, дам». — «А я шаблє мам. Дуелюймисє». А наш мав тільки ціп. Дуеля

і зроду не бачив. «Глове хронь, писка тронь, складай бронь!» — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно уродженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі як не добере злості, як не замахнеться ціпом як не засягне ворога біяком по зубах — той тільки ногами накрився. «А-яй-яй, а-яй-яй!» — верещить, як навіжений. А наш став, почіхався у потилицю і каже: «Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дриґає». Слухачі розсміялися.

— Кажіть ще, кажіть, пане сотнику, — просили. Сотник попив і обтер рукою вус.

— Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. «Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?» — «Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возиз, і втікла шельма…»

Старий сотник міг розказувати до раня, бо козаки, привиклі до багацтв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця.

За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горівку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло підспід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріяпу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм, що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара, і то немала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити.

Жартовливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань.

— Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — гукнув йому хтось над самим ухом.

Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.

— Слихом спихати, видом видати! — ніби вітали його.

— Дайте приску ноги посипати! — відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним:

— Як поживаєте?

— Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки, гетьманові, господарям цілому товариству.

Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали.

Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі.

Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки, лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови.

З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і ґвалтів і прямо доводили народ до розпуки.