Мотря
Шрифт:
І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотироцвітну галеру, що колищеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!
Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високі летом птиць, опустилися на верхняки.
Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі пісні, ждали на дальші співи.
Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії — до отця, до матусі. Що не может він їм поклонитися, – Тільки поклоняється голубоньком сивеньким: «Ой ти, голубоньку сивенький! Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш. Полети ти в города християнськії До отця моєго, до матусі, Сядь, пади на подвір'ї отцівськім, Жалібненько загуди, Об моєї пригоди козацької припом'яни. Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки-маєтки збувають, Великі скарби собирають, Головоньку козацькую Із тяжкої неволі визволяють…Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.
М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.
— Визволь, Боже, бідного невольника На свято-руський берег, На край веселий, Між народ хрещений!.. –кінчили невольницький плач бандуристи.
Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне почали благати-закликати:
— Поможи мені, отцева й матчина молитво, на колінах стати, Семип'ядную пищаль у руки достати, По три мірці пороху підсипати…Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом бандуристами однозвучне заголосили:
По три кульки свинцевих набивати, Орлам-чорнокрильцям, Козацьким довірцям, Великий подарунок посилати.Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.
Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отеє поміж своїми людьми у Кочубеєвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою ютиться, і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати.
На це він і рішився… І заграли й заспівали, припочивши хвилину, співці бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів:
То не чорні хмари ясне сонце заступали, Не буйні вітри в темнім лузі бушували, – Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали…Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.
«Зажурилася Хмельницького сідая голова», бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одного в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його поперед тим. Невже ж йому це діло поведеться?
І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську.
— Усім слушащим, Усім православним християнам, Сьому домодержавцю, Хазяїну й хазяйці Подай, Боже, на многая літа!Загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли.
— Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяка.
— І я вам також дякую, — озвався гетьман, — бо дуже люблю і шаную бандуру; це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга.
— Богу дякуйте, не нам, — відповіли співці… Гетьман підійшов до одного з них, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебирати по струнах. А з-під його пальців добувалися звуки якісь-то інші, нібито м'якші і якісь лагідніші, «панські».
Підійшла до нього Любов Федорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв.
— Що ж би таке?
— А тую пісню, що ви її склали.
— Яку?
— А про згоду.
І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду.
Уважно слухали Кочубеєві гості співу бандуристів, але тепер зробилося так тихо, ніби всі завмерли.
Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи.