Мотря
Шрифт:
— Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, — це один табор, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду.
— Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет.
— Я ще не з'їхала з глуздів. І для мене гість — це свята особа. Як ти міг щось такого допустити до своєї голови.
— Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер казала, слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а політичне, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо. Мені не хочеться ставити всього на одну карту: або пан, або пропав. Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі. Подумаємо над тим.
Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл.
— Добрий ти в мене чоловік, — казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, — і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як кодкодрил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан!
— Так, так, погані нині часи, — притакнув, позіхаючи, Кочубей.
— Спати хочеш? Утомився мій старенький. Утомився, — говорила солодким голосом Кочубеїха, цілуючи мужа в чоло. — Добраніч тобі. Спи гарно і спокійно. Не тривожся, не тривожся… Вже дніє… Бувай здоров.
Кочубей відпровадив жінку до дверей, сам підійшов до вікна і глянув. Світало. На виднокрузі являлася кривава довга смуга, ніби меч, що відтинав голову ночі. Сади з чорних робилися зелені, безбрежні поля, луги, левади оживали, ніби й собі будилися зі сну й віддихали глибоко. Вода в ставках ясніла, ніби. ставки відчиняли очі, щоби глянути на світ. Співали птахи.
Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове повітря, пахуче, як найдорожче вино. Куди не глянув, усе його, усе кочубеївське. Багато надбав, та чи в тім надбанню щастя? Щастя у совісті чистій, в певності, що нікому кривди не зробив. А чи він. певний того? І чи певний він свого добра? Чи не виковзнеться воно з його рук, як яка слизь? Непевні тепер часи. І те, що Любов Федорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому робити?..
На подвір'ю будилася челядь. Гнали козацьких коней до води. Коні, почувши свіжу пашу, іржали.
Не був би Кочубей козак, коли б іржання коней не бентежило його, не піддавало нової охоти до далеких походів, до герців і боїв… Було колись.
Кочубей відвернувся від вікна і глянув кругом по стінах. Будилися й оживали малюнки.
Старинний божок Бакх сидів на бочці з виноградним вінком на лисій голові і закликав людей, щоб пили. «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є». Москаль провадив козака на мотузку, здорового, як медвідь, ще й на коні і в повній зброї. «Здоровий медвідь, так кільце в носі».
Молодиця тягнула чоловіка за чуб.
— Їй-Богу, що вона на Любов Федорівну скидається, а козак — на мене, — сказав Кочубей, кидаючи собою на канапу.
Притулився до подушки і захропів, якби хто гарматами котив.
Божки і люди танцювали кругом його постелі.
ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ
Сонце знімалося понад верхи старих лип, як Мотря розкрила очі.
— А-ах! — і руки сплела над головою.
По занавісках скакали соняшні зайчики. Нагадалося тепле літо, цвіти в городі, бджоли над липами, запахло ароматами піль і степів, усміхнулося життя усіма привабами молодості.
— Гарно! — і Мотря розсунула занавіски.
В спальні було все так, як учора, коли вона збиралася, щоб гетьмана вітати. Тільки одно крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо. вона ходить уважно… Хто?
І Мотря стала думати над тим маловажним питанням.
Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою, як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає.
Що було дальше, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула…
Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що, як меч, прошиб її серце, і останні звуки розбитої бандури.
Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня…
Від його пальців до струн було так близько — а все-таки. вони їх не торкнулись. Не довелося.
Може, так станеться з не одним у її життю. Може?
«Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби сповнилися. Хочу — і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!»
І Мотря зірвалася з ліжка.
Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками, й ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче-світло, не дивилася на Мотрю такими великими, повними виразу очима, як нині.
Підійшла до вікна. На подвір'ю стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках, і цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле. «На лови ідуть. Не знати, чи й він?» — погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її. Сіла збоку вікна й дивилася.
Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак, сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він… В короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по. тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови.