Мотря
Шрифт:
Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки.! він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня.
— Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?
— В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина.
— Nihil sine causa [18] . Якась і тому є причина, не лише мати одна. — Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, — що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить.
18
Нічого (нема) без причини (латин.)
— В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно лишитися.
— Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?
— Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.
— А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати.
— І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла.
— Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.
— Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?
Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман.
— Гетьман? — мало не крикнув Кочубей.
— Так, гетьман, Іван Степанович.
— Чому ж би то?
— Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить.
— Ага, — і генеральний суддя заспокоївся. — Можливо, можливо, що так.
Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Федорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить.
— Спить, — сказала, вертаючи до швагра.
За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.
— Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.
— І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Федорівна. — Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтійовичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали.
— Так кажете? — і Кочубей понурив голову. Думав. — А що таке добрий чоловік? — спитав нараз.
Марія Федорівна не відповіла…
— Дякую вам, сестро, — говорив, прощаючись, генеральний суддя, — що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось незвичайного, скажіть, будь ласка, мені.
І вийшов.
Марія Федорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни… Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого, бо по всіх майже покоях, крім їдального, спали його гості. Навіть у балевій салі настелено сінників попід стіни і перин для молодших, але знатних родом і службою, яким належався ночліг у самому дворі, а не десь у канцелярських та економських будинках.
Біля гетьманських покоїв стояло двох сердюків на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна.
Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував… Грали і шепотом приговорювали до карт.
— Царем її, чортову бабу, — шепотів котрийсь, — хай не козириться. — Грибок набок, боровик іде! — говорив хтось другий, побиваючи короля асом.
Кочубей чув, як хтось згортав гроші і як Апостол говорив:
— Шабас! Вип'ємо! Карта хміль любить.
— З чого хліб єси, того й бережи! — відповіли йому.
— І Не рад, що гроші, як жид, до себе горне, ще й пити хоче!
Кидаймо дальше.
Кочубея обдало тим окремим повітрям, яке буває за картяним столом, тими жартами й примівками, тим нервовим хвилюванням, що бентежить грача і тоді, як він виграє і як програє.
— Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати, — почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері.
— Це я, — говорив тихцем, — Василь Леонтійович, пустіть!
Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двох грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей просив їх сідати, і сам сів поміж них.
— Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас обох здоровля.
Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній, чекав, аж дістане всі.
— Не буду дивиться, — казав, — нехай козириться. Але карта йому не писала. Таки чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який багатир був! Пригадав собі і поцілував стіл.