Можливість відповіді
Шрифт:
Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”
Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.
“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “Є частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, “легко
— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.
— Навіщо тобі економити час?
— Аби зробити те, для чого мене створили. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.
— Для кого?
— Для себе. Хочу знати.
“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”
…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав прислухатися.
— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.
Навіть недруги не вважали мене нескромним. І тоді я подумав: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді силиі”
— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.
— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — підвищив голос Рибаков. — До речі, він згодився. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…
Я притулився до стіни. На чолі виступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній самовдоволеній усмішці. Виходить, не даремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки свого добився. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої хватки.
На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але я попросив добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнувшись:
— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?
Гліб уважно, не кліпаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам повідомити.
— Та це ж наш Гліб іменинник, Його включили в екіпаж “Титанії”!
Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.
— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницькому мені підморгнув…
“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати дурістю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або, як її ще інколи називають, рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.
Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.
Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у внутрішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.
Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи через людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.
Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”
Сигом продовжує аналізувати, за секунду здійснює мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитись на них.
Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…
— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх учинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їхнім рухом, перестановками. Я вирішив вивести для всесвіту закон рулетки, зрозуміти спрямування розвитку матерії…
— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на хвилинку стає моторошно, ніби повіяло холодом з нескінченних глибин всесвіту.