Можливість відповіді
Шрифт:
Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого загинув під час першої експедиції до земного ядра.
Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет. Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні прекрасним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів, щоб описати його. Найкращі художники й скульптори планети створювали риси його зовнішності, які біологам належало відтворити в штучній нев’янучій плоті.
Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мільйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.
Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти прирекла мене на смерть, проте
Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:
“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок мені у день народження від її величності природи. Вона поскупилася на силу й здоров’я, вирішивши, що й так занадто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачити, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені парадоксів”.
Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще більше нагадуючи кам’яну статую. Важкі, мов брили, думки зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, записавши в його пам’ять усі відомості з історії людства? Про війну, розбій і поневолення… Ось ми створимо його братів. Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас? Якщо б запрограмувати в них любов до людини… Шкода, що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх придатними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму сина, проте не знаємо, що він про нас думає”.
Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, звертаючись до сина:
— Ми створили тебе, але не придумали ім’я. Як би ти хотів називатися?
На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Місяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Люди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що скаже син.
“Може, він схоче називатися суперменом? — думав один з них. — Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас! Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболонку і вільно пересуватися в космосі, йому не страшні ні високі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи, добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань. Він не боїться ніяких хвороб…”
Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вдаряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки…
Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Вій згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав на “Білому кроті” до земного ядра. По радіо й телебаченню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячокілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми, через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажирами, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої батько посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гордість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло так багато років.
Старий добре пам’ятає:
І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому здавалося, що проблему не розв’язати, то згадував стрічку сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися. Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.
А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що в стародавні часи приписували лише богу, — тихо попросив:
— Назвіть мене Людиною…
ВТРАЧЕНА ЛАНКА
Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”
Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?
Ліву ногу пронизує різкий біль — значить вона ще жива, а от права оніміла і, можливо, перетворилася в непотрібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося в кораблі. Он він — височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.
Як же мені вдалося вибратись із нього?
Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.
Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось лише хвилина-друга, як опам’ятався. Але як же тоді мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і добрався до шлюзової камери?
Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.
Знову ж таки переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не просто здається — аварія таки сталася!
…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…