Можливість відповіді
Шрифт:
За моїми підрахунками, ми наближалися до святая святих. Що нас там чекає? Якщо вірити легендам, ЗАПОВІТ прибульців. Чи є в ньому відомості про найважливіші відкриття іншопланетної науки — про нові матеріали, нові види енергії?..
Останній зал! Я збагнув це, бо він не був схожий на всі попередні — круглий, просторий, а в центрі його, на підвищенні, під прозорим ковпаком лежав товстий фоліант. До нього вели похилі сходи.
Коли ми ступили на останню сходинку, щось зашелестіло і на стінах та стелі затанцювали відблиски — то почав поволі відкидатися прозорий ковпак. Сторінки фоліанта були з цупкого матеріалу, схожого на пластик. Сергій нахилився над сторінкою, пильно вдивляючись у знаки письма. Це були вже знайомі нам знаки, які ми бачили на сувоях у печерах. Одне з двох — або ж прибульці свідомо використали азбуку аборигенів, або ж ті навчилися грамоти у прибульців. Цікаво було б це встановити. Проте зараз мені кортіло якнайшвидше прочитати послання. Сергій уже прикипів очима до незвичайної книги.
— Гарно!.. — ледь ворухнув він губами.
Ні, я не даремно охрестив його Патефоном. Те, що привело стажера в захоплення, виявилося… примітивними білими віршами з малозрозумілою символікою:
Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору,
Де в пітьмі вирує швидкий потік, —
Ви знайдете порятунок!
Коли скелі довкіл танцювати почнуть,
Коли скелі почнуть промовляти до вас,
Коли стане нестерпним їхній голос гучний,
Коли море почує поклики їхні,
Коли море до вас і до них прибіжить, —
Згадайте тоді ЗАПОВІТ наш:
Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору,
Де в пітьмі вирує швидкий потік,—
Шукайте собі порятунок…
Я перегорнув сторінку. І там були вірші, не менш дивні, не більш досконалі:
Прозора пара — це життя,
Пара, що бореться з вітром долин,
Легка, мов дихання немовлят, —
Це ваша найбільша святиня.
“Ніколи!” — хурделиці ви скажіть
І намірам злісним скажіть: “Ні!” —
І легка пара, чиста роса
Надією вашою стане.
Якщо ж скелі довкіл танцювати почнуть,
Якщо скелі почнуть промовляти до вас —
То скоріше згадайте ви про Палац,
Про Книгу, про ЗАПОВІТ наш.
На третій сторінці йшлося про якийсь багатошаровий пиріг, що його до певного часу ніхто не повинен куштувати. Перераховувалися й детально описувалися шари пирога, кожному давалася окрема дивна назва і розповідалося про його властивість. Четверта — поспіль списана магічними цифрами. На п’ятій давалися поради будувати міста на гірських плато, там, де “скелі ростуть вершинами донизу, де скелі ростуть вершинами вгору”.
На передостанній сторінці була зображена карта місцевості, знову ж таки з віршованими поясненнями. Сергій старанно перезняв її фотокопіром. Прочитавши останню сторінку з повторенням уже знайомих віршів про скелі, я сказав:
— Можемо тепер сміливо вступати у товариство книголюбів.
Раптом Сергій скипів:
— А ти що хотів знайти тут? Вони будували палац і писали книгу не для нас!
— І до того ж їхні наміри невідомі.
— Відомі!
— Даруй, я забув, що пости — особливий народ. Де вже їх збагнути простому космонавтові?
— Можливо, вони такі ж поети, як ти. Справа тут в іншому. Як ти не розумієш! Вони спілкуються з аборигенами доступною їм образною системою. Пригадай, зрештою, наші літописи!
— Так, так, а тут вони знайшли народ, де кожен — поет. Прості люди завжди говорили віршами…
Почулося тихе шелестіння. Прозорий ковпак опустився на книгу. В ту ж хвилину у протилежній стіні утворилися двері.
— Все ясно, — усміхнувся я. — Час відвідин закінчився, і нас запрошують відкланятись.
Ображено сопучи й не дивлячись на мене, Патефон пірнув у двері.
Даремно я хвилювався — автоматика працювала бездоганно… Як тільки ми проходили в наступний зал, у протилежній стіні відразу ж виникали двері. Логічно — адже тепер не треба було витрачати час на дезінфекцію.
Невдовзі ми опинилися на майданчику біля палацу. Патефон узяв свій блокнот і почав вивчати карту місцевості.
Поки ми подорожували в палаці, природу мов підмінили. Над скелями з’явилася густа димова завіса. У ній погрозливо спалахували різноколірні полиски. Не сподобалися вони мені. Темні свинцеві хмари нерухомо зависли над нами.
— Не будемо гаяти часу! — рішуче мовив я.
Стажер глянув на свій радіометр і спохмурнів. Тоді я не надав цьому належного значення.
— Ще б півгодинки, — благально мовив він. — Це зовсім поряд…
Вій тицяв пальцем у карту.
— Що поряд?
— Те місце…
Я прекрасно розумів, про що йдеться, але вирішив подратувати його:
— Яке місце?
Сергій розлючено глипнув своїми великими зеленими очиськами. Він зараз був зворушливо кумедний — цей розлючений акселерат, що вперше за час нашої спільної роботи таємно здійснював якийсь свій задум.
Я всміхнувся:
— Гаразд. Але не більше години. Встигнемо?
Він скоса глянув на мене й кивнув. Не сподобався мені цей погляд. І його настирливість не сподобалася. Як правило, він зрештою погоджувався зі мною, в крайньому разі — просто скорявся. А сьогодні він сам не свій. Мене щось тривожило. І цьому “щось” я не знаходив назви…
Патефон дуже швидко знайшов русло пересохлого струмка, яке було зазначене на карті. Відхиляючи зарості якихось колючок, він несподівано махнув рукою, показуючи на ущелину: