Можливість відповіді
Шрифт:
— Там!
Серце моє зайшлося. Щоб приховати тривогу, я дістав і увімкнув радіометр. Стрілка затанцювала по всій шкалі.
— Повертаємося на базу! — вигукнув я.
— Не встигнемо. — З-під Сергієвих вій знову блиснув зелений вогник. Уперше стажер не послухався моєї команди.
Мені вистачило кілька секунд, щоб зрозуміти: Сергій має слушність. Спуститися в долину до землетрусу ми не встигнемо. А якщо він застане нас на гірських вершинах…
Здалека долинув якийсь дивний шум, і грунт під ногами несподівано загойдався. Стажер, відчувши мій
Підземні поштовхи ставали чимраз відчутнішими, з гір з гуркотом зривалися лавини…
Незабаром ми побачили і входи в якісь печери. Сергій, увімкнувши прожектор, звірився з картою і впевнено рушив до одного з них. Морок розвіявся, спалахуючи срібними іскрами. Чим далі ми заглиблювалися в печеру, тим слабшими ставали підземні поштовхи. Запахло сирістю і пліснявою. Почулося дзюркотіння води.
Ми вийшли до підземної річки й рушили її кам’янистим берегом. Весь час доводилося нагинатися, щоб не розбити собі лоба, а в деяких місцях перестрибувати з каменя на камінь. Сергій раз у раз поглядав на карту.
Промінь прожектора вихопив із пітьми велетенські стовпи. Скульптури? Але що за форми! Ще дивовижніші за ті, які ми бачили в горах. Кам’яні риби, що здибились на хвости, гострі списи, горбаті спини верблюдів, чудовиська з широко роззявленими пащеками… Сталактити й сталагміти тягнулись назустріч один одному…
Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору…
продекламував Сергій.
Печери дедалі ширшали. Мертву тишу порушувало тільки наше уривчасте дихання і лункі удари водяних крапель. Підземні поштовхи тут не відчувались, проте радіометр свідчив, що землетрус іще триває.
Сергій зупинився, втомлено опустився на камінь.
— Посидимо? — запитав я.
— Перепочинемо трохи, — всміхнувся він.
— Печери Сіндбада. Бракує лише скарбів, чи не так?
— Є й скарби…
— Красиві печери. Сюди б туристів водити, — ніби не розчувши його останньої фрази, мовив я.
Він зрозумів мою недомовку і спитав:
— Хіба врятоване життя — не найбільший скарб?
“Там, де скелі ростуть вершинами донизу, там, де скелі ростуть вершинами вгору, ви знайдете порятунок”, — пригадав я. Як він міг знати, що означають ці символи? Інтуїція? Цим словом часто прикривають незнання, невміння визначити, вирахувати. Чому він так легко зрозумів те, чого не могли збагнути аборигени цієї планети і, власне, тому й загинули?
Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись у незнайомій обстановці… Як же він зумів розгадати віршований ребус прибульців?
Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, витягнув радіометр і заклацав тумблерами. Його лице засяяло.
— Можемо повертатися? — запитав я.
— Ніби так. Глянь сам. — Сергій подав мені прилад.
Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний приймач. На екрані
— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — розпачливо вигукнув я.
Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформними купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають скелі, й кам’яний град сиплеться на голови нещасних. Розколюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкриваються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними ріками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у вигляді храмів, палаців, людей, тварин… Вибігають з осель очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки…
А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить у ньому книга з дивними віршами…
Я зв’язався з кораблем, і Сергій запитав:
— Викличеш “човник” з новими роботами?
— Так, — я обняв стажера за плечі. — Тепер ми знаємо, де будувати станцію спостереження!
Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужнішим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що аж пашіли рум’янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні почувся голос командира корабля…
СИН
Вони стояли біля входу у величезну напівпрозору будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.
— Ми стільки разів уявляли його перші кроки… — мовив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким. Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.
— А тепер побачимо, як син це зробить і… перестанемо уявляти, — відгукнувся щуплий юнак-математик з пташиним профілем і насмішкуватим поглядом.
Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув до нього голову:
— Так і не придумали, як його назвати? Юнак кивнув на старого:
— Це його син. Нехай він і дасть йому ім’я.
Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо волосся впало на круте чоло.
— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це вмієш… Про очі, що бачитимуть сховане від нас, — із несподіваною ніжністю попросив чоловік.
— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншому випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний натяк. — Творець обов’язково повинен це знати. Своєрідна техніка безпеки.
Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.
Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хриплуватим від хвилювання голосом:
— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту, створену в Об’єднаному науковому центрі. Ми умовно назвали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.