Можно попросити Ніну?

Булычев Кир

— А ви вечеряли?

— Не пам’ятаю, — сказав я щиро.

— Значить, не голодний.

— Ні, не голодний.

— А я голодна.

— А що, вдома їсти нічого?

— Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно, так?

— Навіть не знаю, як вам допомогти, — сказав я. — І грошей немає?

— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?

— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?

— У вас є холодильник?

— Старий, —

сказав я. — «Север». Знаєте такий?

— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?

— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під’їзду і візьмете.

— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.

— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.

— Знову не знаю. Тільки це неважливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.

— Якби я пам’ятав, — сказав я. — Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.

Я пройшов на кухню, і дріт тягнувся за мною, мов змія.

— Отже, — сказав я, — відкриваємо холодильник.

— А ви можете телефон носити за собою? Ніколи не чула про таке.

— Звичайно, можу. А ваш телефон де стоїть?

— У коридорі. Він висить на стінці. І що у вас в холодильнику?

— Значить, так… що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.

— Яйця?

— Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок бляшанка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?

— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.

— Це ще чому? Насправді так зголодніла?

— Ні, ви ж знаєте.

— Що я знаю?

— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?

— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.

— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.

— Що зрозуміла?

— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?

— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.

— І ви все бачите?

— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!

— Ось ви і брешете!

— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?

— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.

— Що ж вона, невидима, чи що?

— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.

— Чому? Я стою перед самим вікном.

— А у вас в кухні світло горить?

— Звичайно, бо інакше як би я в темряві до холодильника лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.

— Ось, бачите, я вас уже втретє впіймала.

— Ніно, люба, поясни мені, на чому ти мене впіймала.

— Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то загасили світло. Правильно?

— Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?

— Ой-ой-ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?

— Ну, я розумію, В’єтнам, Близький Схід… Я не про це.

— І я не про це… Зачекайте, а ви інвалід?

— На щастя, все у мене на місці.

— У вас броня?

— Яка броня?

— А чому ви тоді не на фронті?

Ось тут я вперше тільки запідозрив негаразд. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що трохи мене не налякала.

— На якому я маю бути фронті, Ніно?

— На звичайнісінькому. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Можливо, ви не брешете про курку і яйця?

— Не брешу, — сказав я. — І ніякого фронту немає. Можливо, і справді мені під’їхати до вас?

— Та я насправді не жартую! — майже крикнула Ніна. — І ви перестаньте. Мені спочатку було цікаво і весело. А зараз стало якось не так. Ви мене пробачте. Немов ви не прикидаєтеся, а кажете правду.

— Слово честі, дівчинко, я кажу правду, — сказав я.

— Мені навіть страшно стало. У нас піч майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені самій сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.

І тут-таки вона різко і якось сердито повторила питання:

— Ви чому не на фронті?

— На якому я можу бути фронті? — Вже і справді жарти зайшли кудись не туди. — Який може бути фронт в сімдесят другому році!

— Ви мене розігруєте?

Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла «буржуйка». І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку…

— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.