Шрифт:
— Можна попросити Ніну? — сказав я.
— Це я, Ніна.
— Так? Чому у тебе такий дивний голос?
— Дивний голос?
— Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось?
— Не знаю.
— Можливо, мені не варто було дзвонити?
— А хто говорить?
— Відколи ти перестала мене впізнавати?
— Кого впізнавати?
Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго
— Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.
— Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю.
— Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою?
— Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.
— Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку.
Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?
Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.
Я подзвонив Ніні.
— Ніна? — сказав я.
— Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?
— 149-40-89.
— А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три.
— Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири?
— Арбат — це Р.
— Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно.
— Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята.
— Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.
— Так, — погодилася Ніна.
Я повісив трубку.
Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюся. «Двадцять друга година рівно», — сказала жінка по телефону «сто». Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер «сто», коли їй нудно, коли вона сама вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А можливо, вона померла. І тоді її син або людина, яка її любила, набирає сотню і слухає її голос.
Я подзвонив Ніні.
— Я вас слухаю, — сказала Ніна молодим голосом. — Це знову ви, Вадиме Миколайовичу?
— Так, — сказав я. — Вочевидь, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не сердьтеся, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен.
— Звичайно, звичайно, — швидко сказала Ніна. — Я ні на хвилинку не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу?
— Ні, — сказав я.
— У вас важлива справа до Ніни?
— Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона.
— Скучили?
— Як вам сказати…
— Я розумію, ревнуєте, — сказала Ніна.
— Ви смішна людина, — сказав я. — Скільки вам років, Ніно?
— Тринадцять. А вам?
— Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли.
— І кожна цеглина — це місяць, правда?
— Навіть один день може бути цеглиною.
— Так, — зітхнула Ніна, — тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз?
— Важко відповісти. У дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами.
— А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, — сказала Ніна. — Це було б дуже смішно. Я б сказала; приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас чекатиму о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною?
— Як коли.
— І біля Пушкіна?
— Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії».
— Де?
— Біля кінотеатру «Росія».
— Не знаю.
— Ну, на Пушкінській.
— Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.
— Неважливо, — сказав я.
— Чому?
— Це давно було.
— Коли?
Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.
— Ви сама вдома? — запитав я.
— Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск.
— Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи.
— Ви зі мною заговорили, як з дитиною.
— Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.
— Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.
Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.
— Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.
— Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?
— Зараз тільки восьма, — сказала Ніна.
— У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година.
Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.
— Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.
— Тепер ваша черга жартувати? — запитав я.
— Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше.
— Чому бреше?
— А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.
— Ні, грудень, — сказав я.
І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком.
Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення».
Але вона раптом запитала: