Шрифт:
Кір Буличов
Біла сукня Попелюшки
Переклалено за виданням: Булычев К. «Поселок»: Эксмо; Москва; 2005
ГУСАР І ПОПЕЛЮШКА
Гусар Павлиш у синьому картонному ківері з коротким плюмажем з мідного дроту, білому ментику та виблискуючих театральних еполетах, яких гусарам носити не годилось, виглядав безглуздо, з сумом усвідомлював це, але не міг нічого поробити. Чужий монастир…
Він ішов спорожнілим
На естраді оркестранти під проводом шумного метушливого товстуна з чорними мишачими очицями встановлювали рояль. Біля дверей до залу юрбилися ті, кому не дісталося місця. Павлиш поглянув поверх їх голів.
На сцені під білим щитом з написом «Селенопорту 50 років», обвитим вінком із синтетичних ялинових гілок, стояв, не знаючи куди подіти руки, знаменитий професор із Сорбонни. Він заплутався в урочистій промові, і численні творіння карнавальної фантазії, що заповнили зал, лише насилу зберігали відносну тишу. Глибоко вкорінене почуття обов’язку змушувало професора детально інформувати присутніх про досягнення в селенології та суміжних науках і суттєвий вклад місячних баз в освоєння космічного простору.
Павлиш оглянув зал. Найбільше там виявилося мушкетерів. Чоловік сто. Вони поглядали один на одного недоброзичливо, як жінки, що випадково зустрілися на вулиці, в однакових сукнях, бо до останньої миті кожен з них вважав, що така світла ідея прийшла в голову лише йому. Між мушкетерами погойдувалися високі ковпаки алхіміків, заважаючи дивитися на сцену, нечасті чалми турецьких султанів і квадратні скерли марсіан. Щоправда, повної впевненості в тому, що це карнавальні марсіани, а не співробітники місячних лабораторій з Корони або П-9, не було.
Павлиш протиснувся крізь натовп арлекінів і гномів, яким не вистачило місця в залі. З білої стелі тунеля звисали намиста ліхтариків і ґірлянди паперових квітів. Оркестр на естраді вже пробував інструменти. Безладні звуки котилися по порожньому коридору. У такт дробу ударника затремтіли квіти над головою. Дві циганки пройшли мимо, кутаючись у шалі.
— Ти не врахувала анігіляційний чинник, — сказала строго циганка в чорній шалі з червоними квітами.
— І ти мене цим докоряєш? — обурилася циганка в червоній шалі із зеленими огірками.
Товстун, який керував установкою рояля, наздогнав Павлиша і сказав йому:
— Галагане, ти несеш повну відповідальність.
— За що? — запитав Павлиш.
— Спіро! — покликав з естради саксофоніст. — Чому не включено мікрофон? Гелій не може співати без мікрофона.
Павлишу захотілося палити. Він дійшов до сходів на нижній ярус, спустився на один марш. На майданчику стояла канапка, і над нею, в ніші, була витяжка для курців. На дивані сиділа Попелюшка в кришталевих черевичках і гірко плакала. Попелюшку образили: не взяли на бал.
Коли людина плаче, це ще не означає, що її треба негайно втішати. Плач — справа інтимна.
— Здрастуйте, — сказав Павлиш, — я з палацу. Принц збився з ніг, розшукуючи вас.
На майданчику було напівтемно,
— Якщо вас образили злі сестри і мачуха, — Павлиша несло, він не міг зупинитися, — то досить одного вашого слова, навіть кивка, і ми тут же відправимо їх на Землю. На місяці немає місця кривдникам і наклепникам.
— Мене ніхто не кривдив, — відповіла дівчина, не обертаючись.
— Тоді повертайтеся в палац, — запропонував Павлиш, — і признайтеся в усьому принцові.
— У чому?
— У тому, що ви вже заручені з бідним, але чесним пастухом і не потрібні вам діамантові палати й шовкові алькови.
— У вас поганий настрій? — запитала дівчина.
Вона могла запитати що завгодно, зажадати, щоб гусар пішов, відстав. Вона запитала несподіване.
— Я веселий і задоволений життям.
— Тоді чому ви зі мною заговорили?
— Мені прикро. Ви сидите тут зовсім одна, коли з залу доносяться урочисті промови, а оркестр налаштовує труби. Тут можна палити?
— Паліть, — відповіла дівчина. Голос її був настільки рівним і спокійним, ніби й не плакала.
Павлиш сів на канапку, дістав запальничку. Йому хотілося поглянути на обличчя дівчини. У неї був дивний голос, глухий, бідний інтонаціями, і в той же час усередині нього щось дзвеніло, ніби він міг ставати іншим, і дівчина стримувала його навмисно, щоб звучав приглушено. Павлиш клацнув запальничкою так, щоб вогник спалахнув між ним і дівчиною. На секунду висвітилися профіль, щока, око, мочка вуха з-під білого парика.
Дівчина протягнула руку й увімкнула лампу, схожу на вуличний ліхтар.
— Якщо вам так цікаво подивитися на мене, — сказала вона, — навіщо хитрувати? До того ж вогник у запальнички слабенький.
Вона повернула лице до Павлиша і дивилася на нього не посміхаючись, як дитина, що позує фотографові, очікуючи, що з об’єктиву зараз вилетить пташка. У дівчини була вилицювате широке обличчя з великими, трохи розкосими очима, яким слід було виявитися чорними, а вони були світло-сірими. Дуже повні, майже негритянські губи підводилися в куточках, готові посміхнутися. Білий парик з діадемою трохи зсунувся, і з-під нього вибилося пряме чорне пасмо.
— Тепер здрастуйте ще раз, — вимовив Павлиш. — Я дуже радий з вами познайомитися. Павлиш.
— Марина Кім.
— Якщо я справді можу вам чимось допомогти.
— Паліть, — нагадала Марина. — Ви забули дістати сигарету.
— Забув.
— Ви з якого корабля?
— Чому ви вирішили, що я нетутешній?
— Ви з Далекого флоту.
Павлиш промовчав. Він чекав.
— Я почула, як стукають підкови на ваших каблуках.
— У кожного планетольотчика.
— …магнітні підкови. Ось і брюки від повсякденного мундира ви не змінили на гусарські лосини. І ще перстень. Данина курсантської молодості. Такі смарагди гранує кухар на Землі-14. Не пам’ятаю, як його звуть.