Музей покинутих секретів
Шрифт:
От, власне, і вся історія — і де вона тут?..
Будь-якої миті цьому прогресуючому, в'язкому кошмарові можна було покласти край і вийти з гри: адже ж виходили, і прекрасно топчуть ряст досьогодні — і дай їм Боже, як кажуть у Карпатах гуцули, «наперед би більше», чого ж, — і не такі, як він, невинні ягнята-господарники, ім'я ж їм легіон, а навіть ті примітніші, хто був уплутаний у цілком уже гучні політичні справи, чиї імена гриміли по західних радіостанціях, хто вчиняв привселюдні жести громадянської непокори, вихоплювався з криком на сцену, чи під двері закритого суду, чи до підніжжя пам'ятника, одною такою хвилиною можна було собі заробити на дисидентський хліб до кінця життя, а від 1991-го року вже тільки виступати зі спогадами, чим вони переважно й зайнялися, — не згадуючи, одначе, ні словом про те, як виходили з гри, — треба розуміти, не зовсім сухими з води виходили, трошки-таки, либонь, мокренькими: з покаянними листами, а чи й якимись інтимнішими, за закритими дверми відбутими ритуалами замирень і перепросин (і запевнень, що надалі поводитимуться чемно?), — хто там уже тепер розбере, та й кого воно шкребе, — але ж виходили, і жили, й працювали за фахом (одержували надбавки до зарплати, ростили дітей, розширяли жилплощу…), — хай і вузенькі, і з смердючого коридора, але двері з зеленим написом «Exit» у ці останні десятиліття імперії все-таки були, існували, реально позначені на плані, це вам прецінь не сталінська доба, прошу панства, а соціалізм із людським обличчям, що в перекладі на нормальну мову означає — якщо дуже хотілося жити, вибір був… Так що мій батько, поза сумнівом, сам засмикав вузол собі круг шиї— так мусили вважати ті, хто розпорядився його долею, так вважала мама, так звикла, підрісши, вважати й я: не лишив запущеній у хід машині шляху до відступу — суто стратегічний прорахунок, похибка, господарський недогляд. Сумно, прикро, але нічого не вдієш, треба жити далі. (Так, ніби він справді потрапив десь на дорозі під колеса вантажного
Ще нюанс: підростаючи, я стала його соромитись. Порівняно до моїх товаришів по школі, а надто по інституту, в мене був невдалий батько — той, яким не похвалишся. На прямі запитання, як-от для запису в класному журналі (викликають за списком, перед цілим класом, треба встати, продиктувати вголос, керівничка перепитує, не розчула…), я мимрила, щулячись і ховаючи очі: «Інвалід 1-ї групи», — і коли сідала на місце, мені довго ще здавалося, буцімто клас перешіптується й перехихикується за моєю спиною. Подібні речі травляться трудно — діти не прощають батькам пережитих з їхньої вини принижень. Його смерть — уже вдома, його відпустили додому, як уже нирки відмовили після затяжної медикаментозної блокади, — хіба що додала до сорому почуття вини, як ложку соди до ложки солі, і з роками те все розбавилось, змішалось у поступово слабнучий гірко-солоний розчин, якого не могли підсолодити ані почастілі, після 1991-го року (а вже як мій писок у повному блиску заграв на телеекрані, то буквально градом посипалися звідусіль!), ентузіастичні відгуки його колишніх колег і студентів — про те, який із нього був чудовий викладач і як його, виявляється, всі любили (а де ж ви всі були раніше?), — ані навіть зовсім конкретні, і від нашого продюсера зокрема, пропозиції підняти з архівів той, тридцять літ як похований, сюжет із Палацом «Україна» й посмертно опорядити мого батька в тепер уже цілком ґламурну, мало що не дисидентську біографію, — можна було б заковбасити несогіршу передачку, авжеж пак, нагадати народові забуті сторінки недавньої історії (так, наче той народ мав у запасі бодай якісь незабуті сторінки — хоч давні, хоч недавні!)… Цей останній замір, іно зажеврілий, убила в мені на пню відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, — з цікавости я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв'ю, де й пережила повний нокдаун: здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю), спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до себе «тільки вибраних людей», щоб я належне пройнялась і виструнчилась, — а потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора, розповіло, як на його перший ювілей, п'ятдесятилітній, — в той самий рік, порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, — бабиськові навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали, здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір — бабисько двадцять п'ять літ пам'ятало, чий саме, — зі спеціальним підступним умислом саме цього дня зорганізований, — от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших подробиць переслідування я так і не допиталась — у бабиська також не було «сторі», була тільки персональна леґенда, на яку свого часу мусило попрацювати чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх тодішніх зусиль — і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських таборах, друзів своєї легендарної молодости, пам'ять про яких, коли б була жива, все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій.
Я вийшла з того дому геть прибита. Від думки, що з підгримованим батьківським трупом на оберемку я товктимусь у тій самій черзі — з цією заслуженою мученицею режиму в перших рядах, — мені зробилось якось по-особливому, гнітюче паскудно, і я того вечора пребездарно набралась у «Барабані», мішаючи найміцніші коктейлі, як зелене дівчисько, — всі вони смакували сіллю і содою, і на ранок похмільна згага пекла так само — содою й сіллю… «Сторі» не було. Належало змиритися з тупою очевидністю: єдиним знаком, що такий чоловік колись жив на світі, була я — в мене був його розріз очей і його група крови. Зрештою, коли вдуматися, то чому би мало бути інакше? Хіба не така сама доля спостигає абсолютну більшість небіжчиків?..
«Оце! І!» — помітка на берегах, випале з валізи забуте покотьольце — вперше розвернуло до мене бінокль іншим боком. На мить, як у спалаху блискавки серед глупої тьми, я вгледіла живу людину — дивно, що це був той самий мій батько, якого я, відай, потай від себе й далі трохи соромилась. Персонаж, що надавався б на якийсь-то портрет хіба лиш у ролі статистичної одиниці: цебто, якби була змога облічити, скільки їх, таких, у тім поколінні було — не арештованих, не посаджених, не внесених у списки Amnesty International, а тихо згаслих у власному ліжку від чесних серцево-судинних, ниркових та інших недостатностей, котрих прямі причини видимі тільки близьким родичам — звісно, в кого такі були. Можна сюди додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з собою, — в будь-якому випадку реальну для майбутнього історію здатна витворити лише цифра, число з кількома (бажано чимпобільше!) нулями. Шість (чи більше?) мільйонів мертвих євреїв — дорівнює Голокост. Десять (чи менше?) мільйонів мертвих українських селян — дорівнює Голодомор. Триста мільйонів біженців — дорівнює п'ятдесяти шістьом локальним війнам початку XXІ-го століття. Історію творить бухгалтерія. Під час хрущовської реабілітації розстріляним у тюрмах НКВД ліпили були в довідках для родичів, у графі «Причина смерти», найвигадливіші медичні діагнози — серцево-судинні, ниркові та всілякі інші недостатності, — власне на те, щоб не зосталося розстрільної цифри. Через двадцять років вигадка стала реальністю (з дотепними вигадками так воно зазвичай і буває!): люди стали в дійсності гинути від того, від чого їхні батьки й дідове — на папері. Цифра внеможливилась остаточно, і ціле покоління позбулося власної, спільної на всіх історії, — а відтак не стало й оптики розгледіти кожного зосібна: люди як люди — жили собі, вмирали, мало як у кого складалося… Був собі непоганий інженер і здібний лектор; помер від медикаментозного отруєння, відмучившись у психіатричній лікарні за фальшивим діагнозом, — і на цьому все, можна зав'язувати поворозочки мертвим вузлом. Потрібен був поштовх — той один, від якого, як у головоломці, все нараз стає на свої місця (переможне ляскання пальцями, підсинений зайчик у шкільному альбомі, заразливо щирий сміх, розпираючий надмір життєвої сили, впакований у людині…), — щоб угледіти того персонажа зсередини і відтак уже без труда побачити, що ним правувало, що вело його до кінця, не даючи відступитись і згодитись визнати чорне білим, як усього тільки й вимагалося: то була непереборна огида до власного страху, фізіологічна незгода дуже здорової й, вочевидь, дуже гордої душі (адже душа так само має свою фізіологію, як і тіло, і не завжди душевна фізіологія збігається з тілесною…) із тим силоміць ущепленим тобі, як вірус, страхом — зростись, ототожнитись. А коли роками носиш у собі щось таке, з чим не можеш жити, часом буває легше розбитись об воду, ніж перестати стрибати.
В ті хвилини над спорохнявілою книжкою я пережила наплив гострого, до зашпорів проймаючого щастя — мов шугонула вгору на дельтаплані: я ним пишалася. Не як батьком, ні, — для того він уже був задалеко в часі, — а як людиною, котрою могла б захоплюватись, якби тепер зустріла. Хтозна-звідколи вже мені не траплялося таких людей (чи вони й направду всі повимерли?!), і незагоджена в них потреба — не конче щоб серед близького оточення, хай би й здалеку, зі сторони, я згодна подивляти й мовчечки, аби було що подивляти! — ця потреба з роками все дужче підсисала зсередини, перетворюючись на щось схоже на авітаміноз або сексуальний голод, — а тут мене немов збризнуло живою водою: як же так, бурмотіла я вголос напівпритомно, як же так сталося, — відклавши книжку, бродила по кімнаті, ніби похапки відшукуючи загублену річ, і знов падала в крісло, невидющим поглядом — на ту саму сторінку, — думка петляла завиванцем, зашпортувалась сама об себе, все не важачись упертись в остаточно чітку формулу: як же так, що я нічого про нього не знаю — і вже ніколи не дізнаюся, нічого не лишилося, жодних свідчень про його життя, яким воно було насправді: він не писав приватних листів, не вів щоденника, не зоставив жодних зліпків зі своєї внутрішньої істоти, по яких я тепер могла би взяти слід, — нічого, крім випадкової позначки на берегах випадкової книжки…
«Оце!!!»
Звідтоді я вірю загубленим дрібничкам — далеко більше, ніж готовим історіям, які хтось для мене вже обпатрав, засмажив, заправив і подав на стіл. Я вірю зацілілим жестам і позначкам на книгах, незумисно підловленим на аматорських знімках мімічним гримаскам і неправильно надгризеним мундштукам: я — детектив Коломбо початку нового століття (не смійся, будь ласка!). Я знаю, що ці викопні рештки загиблих цивілізацій — багатьох-багатьох загиблих цивілізацій, що колись існували під людськими іменами, — не брешуть. Якщо взагалі є спосіб щось зрозуміти про чуже життя (тут своєму власному спробуй дай раду!), то тільки оце («оце!!!»). Все інше ми вже чули, все інше нам уже через вуха ллється, спасибі…
Я ведусь на ці марні порізнені блискітки, як сорока на розсипані коралі. Тобто достеменно так само: підбираю й несу до себе в гніздо. У мене їх уже ціла колекція — мої власні (невпорядковані) нотатки по різних блокнотах (часом на вкладених аркушиках, на концертних і фестивальних програмках, на зворотах прес-релізів, ще на якійсь попідручній рудерії…), відкинуті при монтуванні (поскручувані ґвинтом) обрізки плівки, бозна-пощо бережені з доелектронних часів у коробці з-під комп'ютера, і
Що, розуміється, не значить, ніби треба припинити зусилля.
Іншого методу в мене немає, — звісно, якщо це взагалі метод. Точніше, в інші методи я не вірю — всі вони, по-моєму, давним-давно себе виснажили. Так що по-іншому мені просто нецікаво.
Не знаю, що мене так зачепило було на тому знімкові, де серед п'ятьох вояків У ПА (…боївка, кинув мені Артем, кінчиками пальців підсовуючи знімок по стільниці й чомусь стишивши голос, наче з фотографії, якщо поводитися з нею необережно, міг леда-хвилю гримнути постріл…) — другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ голлівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася просто до мене молода ясноока жінка — зграбно, ба навіть відзіґорно перетята в короткому стані армійським паском, з тією спокійною, самовладною впевненістю в поставі, котра чомусь наводила на гадку зовсім не військову — радше про виїзд на лови в родовому маєтку: панночка чекає, коли підведуть коня, а десь за кадром кілька породистих хортів з нетерплячим гарчанням натягують повідок. Їй безперечно пасував би англійський стек і білі рукавички, — і водночас було в її недоречно вишуканій серед лісу постаті щось напрочуд жіночне, прохолодно-втишливе, як лагідна владна рука на розпашіле чоло: щось, що має заспокійливо діяти на хортів, і коней, і на молодих мужчин з автоматами, либонь, так само, — серед них усіх усміхалася (ледь помітно вигнувши губи) тільки вона одна. «Яка гарна жінка», — зауважила я, і собі чомусь стишивши голос, хоч вона, строго кажучи, була не стільки гарна, в звичному розумінні, скільки — осяйна: навіть на бляклому знімку довкола неї немов стояла видима пляма світла, наче на полотнах давніх майстрів круг янгола, післаного з доброю вістю, не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя, — Артем скоса глипнув, гмукнув невиразно, чи то погоджуючись, чи, навпаки, як історик, що знайшов-перед-ким-похвалитися архівним документом, дивуючись із моєї дурости, гарні жінки їй у голові! — але підхопив і, з тим своїм тонко викривленим осміхом, яким мов наперед глузував із того, що збирався сказати, розвинув тему, хоч і в дещо несподіваному напрямку: «Як гадаєш, з ким із цих чотирьох вона спала?» — «Ось із цим», — бозна-чом без вагань тицьнула я на крайнього хлопа справа, з по-вовчому близько посадженими очима й горбатим носом, пускаючи повз вуха Артемів прозорий натяк (ми-бо з ним натоді не спали вже зо три місяці, й жодного сенсу гальванізувати цей природно відмираючий зв'язок я не бачила, щоразу при зустрічі чимось вимовляючись, так що він мав би досі запідозрити в мене якусь укриту хронічну недугу, неспинну кровотечу абощо…), — вовкуватий хлоп позував у півкроку, мов для рівноваги сторожко держачись за наставлену цівкою догори ґвинтівку, і моя певність щодо нього була тим дивніша, що сама я на місці тієї жінки якраз вибрала б іншого — того, котрий стояв найдалі, крайнім зліва, і дивився кудись убік, наче ціле те фотографування його не обходило: з-посеред усіх чоловіків на знімку, простакуватих селянських фізіономій, витесаних багатьма поколіннями тяжкого фізичного труда (зрештою, а війна що, не так само тяжкий фізичний труд?..), він єдиний був по-справжньому вродливий, пекучий красень брюнет, вдосконалена й ушляхетнена, чисто виголена версія Кларка Ґейбла — із застиглим в очах непідробним задавненим смутком, на який Кларк Ґейбл не спромігся б і за найпишніші гонорари: такий смуток треба ростити в собі роками, водномить його не добудеш, таким смутком повняться наші народні пісні, здається, всі як одна в мінорі, навіть маршові, походні, слова не мають значення, бо жодним словам все одно не вмістити того смутку, ані не виповісти його першопричини, його бере тільки музика, і тому в брюнета були музичні очі, вони звучали, — тимчасом Артемова рука обережно, запитально погладжувала мені ногу крізь шліц спідниці, забираючись вище коліна, і я машинально, як завжди, подумала про його обручку: щоб не порвала часом мені колготок, — можна було б просто відсторонитися, після трьох місяців це був би достатньо вимовний жест, але я й далі, як зурочена, непорушно чапіла, схилившись над столом, над знімком, на якому, я вже була майже певна, розігрувалася між отими трьома якась прихована драма, Артем задихав частіше, його великий палець уперся в щілину мені між ногами й працьовито розсував її крізь колготки й трусики, з нього завжди був вельми сумлінний коханець — науковець і книжник, він усе робив як по-вичитаному, і часами в мене виникало враження, наче я цінний архівний об'єкт, оснащений невидимою інструкцією для користування, а часами — що він мене смертельно боїться, і тоді я щиро приходила йому на поміч, дарма що в устах мені потім надовго лишався смак вийнятого з холодильника старого сиру: в Артема чомусь був холодний прутень, і взагалі холодне на дотик тіло, але тої хвилини, впершись руками в стільницю й очима — у фото, я несподівано зазнала навального, гострого збудження, куди гострішого, аніж якби мені в цей час показували порнуху, — якогось незнайомо-страшного, одчайдушного й хижого, ніби це мало бути востаннє в моєму житті, ніби зненацька спалахнув, засліпивши, наведений просто на мене прожектор, не зоставивши з мене нічого, крім колодязно-чорного крику, тільки той крик не тонув, а піднімався — вгору, немов по трубі, розпираючи в горлі аорти, зі стукотом виштовхуючись крізь стяті зуби, і вже не мало значення, хто (чи що!) задирає мені ззаду спідницю, нетерпляче рве вниз зайву тканину, швидше, швидше, я скупчилася в тій точці, звідки мав прийти порятунок, — і він одразу ж і прийшов, блискавичний, як липнева гроза, і чиясь лапа брутально закляпила мені рота, з чого я збагнула, що крик, який тепер відлунював у вухах, походив із мого власного горла, й, заперечно мотнувши головою, щоби струсити лапу, повільно скліпнула очима, — перед зором ще допливали каламутні жовтяві кола, і перше, що крізь них проступило, був отой фотознімок із п'ятьма постатями на ньому: всі вони палахтіли різким білим сяйвом, як на неґативі. Треба було скліпнути ще раз, і ще кілька разів — доки знімок не потемнів до нормального стану — і тоді стало ясно, що трясеться не знімок, а стіл, і то з тої вагомої причини, що я на нього навалилася в досить незручній позі, а Артем продовжує старанно товкти мене ззаду, ще й намагаючись затуляти мені при тому одною рукою рота, — все це дійство, як-не-як, відбувалось на його робочому місці, в підвалі книгосховища, і могло б бути справді вельми пікантно, якби хтось із його співробітників зазирнув у двері — які він, щоправда, завжди з моїм приходом замикав.
(Я подумала в тій хвилині — безживно й порожньо, мов сліпою плямою замість думки, — що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, зі змовницьки замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаетесь, як кролики, по всіх приступних закамарках, — всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто стирала з пам'яти…)
Попрощалася я тоді майже відразу — тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо, народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним поспіхом і односкладовими помруками, — все це вельми скидалося на панічну втечу з місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, — максимальна ефективність при мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? І (без паузи, не переводячи духу), якщо можна, позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? — знімок всунувся між пожовклі сторінки безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на прощання свої права на наступний раз? — так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!), — і то було все, то справді було все: більше ми не бачились — а по телефону вимовлятися надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно — мовляв, рада б душа в рай, так гріхи ж, гріхи… — я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.