Музей покинутих секретів

Забужко Оксана Стефанивна

— По ідеї — ну, згідно з теорією — кості мали б випадати «фіфті-фіфті»: скільки гине, стільки й виживає. А виживає завжди на п'ять відсотків більше, стабільно. Оці п'ять відсотків — втручання фактора «ікс», невідомої сили — оце, виходить, і є Бог. Математичний доказ, що Він існує.

— Справді? Ти ба, як цікаво…

Вона не іронізує (може, хіба крихотку…), їй і справді цікаво, — в класі тепло, і заколисуюче дзумчать під стелею ввімкнені лампи (надворі ще темно, зима, перший урок…), і так затишно порипує кавалок крейди по вогкій дошці, — тільки пальці від нього будуть потім мов не свої, такі неприємно шорсткі аж до кінця уроку, і неприємно буде тримати ними ручку…

Той, попередній її стан розвіявся — вона затисла пам'яттю, як бульдоґ щелепами, лише слово «ниточки», тепер до кінця дня воно крутитиметься в голові й вряди-годи бездумно міситиметься губами, а вона й не помічатиме: ниточки, ниточки. Ниточки. Ниточки, які складаються в візерунок, але нам його не видно. І тому жодна «сторі» ніколи не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку.

Щойно тут Дарина спохоплюється, що ця глибокодумна балачка по мобільному влетить їм обом у суму, яку можна було б за такою самою балачкою куди смачніше просидіти в кав'ярні, — отак раз у раз Адріянова япівська марнотратність притупляє її інстинкти дівчинки з бідної родини: для неї гроші, схоже, завжди будуть тільки розкритим віялом можливостей, із якого важливо не промахнутись і вибрати найліпшу, а для Адріяна просто чимось, що належиться витрачати собі до любої вподоби, тепер і вже. І це при тому, що заробляють вони майже однаково (вона трошки більше!), так що справа не в сумах; справа у внутрішній свободі, якої не купиш, — або вона є, або нема. Ну й гаразд, нема, то й нема, то й хрін із нею.

— А чого ти мені дзвонив, ти ж знав, що я на студії? Просто так?

— А, це…

Голос йому ховається, здригнувшись, збентежено підбирається кудись у темну чарунку — як необачно зачеплений слимачок. Щось сталося, тенькає Дарині в грудях, — але ж ні, якби щось недоброго сталося (а чому, власне, мало статися щось недоброго, чому вона вічно чекає саме недоброго, до холери, та чи буде ж цьому край?!), якби направду щось сталося, він би сказав одразу, не став би так веселенько тягти за душу, — чи, може, якраз би й став?.. Вони ще нічого лихого не переживали вкупі — ніяких нещасливих випадків, «швидких допомог», безробіть чи фінансових крахів — так собі, дріб'язок, звичайні житейські клопоти, проблеми, котрі належиться розв'язувати і котрі до розв'язання надаються, а звідки їй знати, як би він витримував нещастя?.. Правдиве нещастя?

— Та… Хотів тобі відразу ж розказати, загарячу… Знаєш, я чомусь в обід заснув, приморило мене де сидів, просто в кріслі, дивно так… Ото й шефа проспав…

— Авітаміноз! — регоче вона колоратурою, наче оперна діва в сцені бенкету, арія Травіати. Тепер уже нестримна радість прискає на всі сторони з неї — від полегкости: нічого не сталося, всі живі-здорові!.. — Удень боюся спати — заснеш, прозоромукою просниш, Тичина, — докидає одним духом, розганяючись, як на ковзанах, на іскрометно-довгий, закручений пірует натхненного щебету, але зараз же й гальмує, хляпнувши легенями, ковзани з різким звуком порють лід: це ще не кінець, він недоказав!..

— Може, й авітаміноз… Сон мені приснився.

— Сон? — вона немовби не розуміє значення слова.

— Сон, — уперто повторює він, від чого слово таки остаточно позбавляється глузду. — Ти — і тета Геля.

— Та й сон же, сон напрочуд дивний… — мимрить вона вже за інерцією, відлунням безглуздого слова, відрухово хапаючись у пам'яті за перші-ліпші цитати, щоб утримати захитану рівновагу: ні, їй зовсім не до смаку з'являтися в його й без того підозрілих снах у товаристві мерців, від такого хоч-не-хоч холодок продере поза спиною, але з «тетою Гелею» — з Оленою Довганівною — її все-таки єднає й дещо

притомне, і цілком навіть урозумливе: цей клятенний фільм, із котрим вона вже стільки намучилася і котрому, попри всі ті муки, все ніяк не відшукає потрібного повороту ключа в замку, отого єдиного сюжетного ходу, яким цілий механізм запускається в рух, може, чутливий Адріян, наставлений на її хвилю, саме це підсвідомо й відбив — її наростаючий, у зв'язку з фільмом про Довганівну, неспокій?..

— І що ж ми з нею робили?

Смішок їй виходить якийсь жалібний, тоненький — ніби він розказав їй страшну казку, а вона чекає тепер від нього запевнення, що то все неправда. Але звідкись, ізсередини в ній уже наростає — і гучнішає, і твердне — знаття, що такого запевнення не буде. Що не в фільмі тут справа.

— Спершу ви сиділи вдвох у кав'ярні за столиком. У літній кав'ярні, під тентом… На Пасаж схоже. В легких суконках обидві, сміялися… Вино пили…

Та-ак.

— А потім?

— Знаєш, там багато всього було, — несподівано капітулює він, і аж тепер нарешті в голосі йому проривається правдива, вже нічим не прикрита благальна тривога. — Я не все вже пригадую, тому й дзвонив тобі відразу ж, як прокинувся, щоб донести не розхлюпавши, але тебе не було… — (Була я, була, клацає їй безгучно, — якраз у той час на ті самі кадри дивилася, тільки з іншою небіжчицею в товаристві!..) — Давай поговоримо вже вдома, розкажу, що запам'ятав, із картинками… І от що, Лялюська… Давай я по тебе приїду, добре?

— Ще що вигадав, — каже вона найбезтурботнішим у світі голосом: заспокоюючи і його, і себе одночасно. — Мене відвезуть — Юрко відвезе.

Їй і справді несподівано гостро хочеться зараз Юркового товариства, хочеться легкого, грайливого трьопу дорогою в машині, гімнастичного перекидання ледь лоскітливими жартиками й іронічними коментарями до проминулого робочого дня, цієї звичної й приємної для обох емоційної розминки, наче відсвіжаючий душ або чашка кави, — з тих дрібних ритуалів добре урядженого світу, котрі вселяють у нас почуття сталости й безпеки: якраз би придалося.

— Не бери в голову, Адю. Дурниці це все.

— Не знаю, не знаю, — вона немов навіч угледіла, як він крутить головою, відганяючи прикру думку, мов муху, що дзижчить усередині голови, така смішна часами ця його манера, як у маленького хлопчика, — і закінчує чисто як маленький хлопчик: — Пообіцяй мені, що будеш обережна!

Вона знов оперово регоче — але цим разом драматичніше, мецо-сопраново: ближче до Ваґнера.

— Ну, завжди ж залишається отой люфт у п'ять відсотків, чи не так?.. Вимкнувши мобілку, вона заклякає на мить перед чорним завіконням: перед тою задзеркальною жінкою, вихопленою з ночі жахтючим посвітом багаття. Нетутешнє, грозово-прекрасне обличчя з довгими єгипетськими очима й темнокровними вустами підводиться їй назустріч, рішуче виставляючи наперед підборіддя, — і враз ледь помітно здригається, коротким мерзлякуватим дрижачком: мов тамуючи прибутний, ізсередини, схлип.

…Владонько, Владусю. Поможи мені.

Дарина Гощинська повертається до апарата, натискає на «eject», виймає касету з переписаним інтерв'ю і, вбовтнувши її в торбинку, з виском затягує замок. Потім накидає плащ, гасить світло і ривком розчахує двері в коридор.

— Ю-у-ууркууууу! — розлягається під склепінням, під постук каблучків, її воркотливий гортанний поклик — майже голубине аврукання.

ЗАЛ III. СНИ АДРІЯНА