Музей покинутих секретів
Шрифт:
Я тільки не знаю, як слухатись.
(Якби я в дванадцять років не пустив маму в той її останній похід на Говерлу, вчепився б їй у поли й кричав: не йди! — може, вона була б жива?.. Але якраз того дня я нічого не передчував, ніхто тоді нічого не передчував, — ні я, ні тато…)
Я не можу попуститись, бо мене держить страх за Лялюську. Ірраціональний, відруховий — страх, що я не впізнаю моменту, коли треба буде вчепитися в поли — їй. Страх прострілюваної території, як в отих веприків у заповіднику: не знаєш, звідки відстрілюватись, коли прийдуть. І хто прийде — також не знаєш.
А може, «рєбьонок» — це все-таки я?.. І це мама просила в мене прощення? (За що?..) Лялюська, бабця, мама, тета Геля, — скільки ж жінок держать мене в своєму неводі, обплітають своєю присутністю, живі й мертві, а тепер і Юлічка туди ж: ніби вони всі змовились за моєю спиною і подають там одна одній таємні знаки… Жінки, ну так, вони мають бути чуткіші на всякий, знятий у світобудові протяг, — їм, із їхніми щомісячними кровотечами, має бути звичним це відчуття анонімної сили, котра тебе
Спокійно, Адріяне, спокійно, чоловіче, ану не сіпайся…
— М-дя, цікава історія, — олімпійськи всміхаюсь Юлічці. — Десь я таке читав, чи фільм бачив — герой приїздить у незнайоме місто, оселяється в готелі і так само, як оце ти, випадково чує по телефону чужу розмову. А в тій розмові замишлялося вбивство, і чувак потім довго мучиться, що йому робити, — в поліцію заявити, так він же не знає ні імен, ні дат, тільки придурком себе виставить… Ну гаразд, дорогенька, у тебе все? Більше ніхто не дзвонив?
Юлічка непривітно кліпає на мене їжачками підфарбованих вій — з такою самою напруженою недовірою простолюдина, переконаного, ніби цілий світ тільки й жде нагоди його нажухати, недавно витріщався на мене охоронець у податковій, коли я спробував розповісти йому анекдот: навіть не всміхнувся, бідака! Але нагадування про її прямі обов'язки таки діє на Юлічку, як заклик «фас» на службового собаку, — і вона заходиться слухняно звітувати, хто там іще дзвонив, поки я тут у себе в ванькирчику, пишно званому кабінетом, віддавався філософським роздумам, замість працювати (а задумка-то якраз була правильна: коли реальність починає «текти», нема ліпшого способу поставити її на місце, ніж зайнятися дрібничковою рутиною, от хоч би й упорядкувати реєстр надходжень, тільки щось воно та реальність, видать, дуже вже сильно протікає, раз і цей метод не спрацьовує…).
— І на полшестово вам на встречу, — вкотре нагадує Юлічка.
З дещо перебільшеною вдячністю запевняю її, що Юлій Цезар порівняно з нею не вмивався, бо тримати в голові п'ять справ одночасно хоч і досить круто для чоловіка, — бо ми всі, Юлічко, щоб ти знала, однодуми, ми вміємо концентруватися тільки на чомусь одному, зате вже повністю й до кінця (а хто не зумів і спорснув, то хто йому доктор!), — але жоден чоловік, будь він хоч тричі Юлій Цезар, твій, до речі, тезко, не потрапить тримати в голові стільки справ нараз, скільки ти, моя безцінна, за що тобі мій подив і шанування!.. Ф-фу — а тепер, коли ця тезка римського імператора, все ще невдоволено зашиливши губи, вислизає за двері, бо там, хвалити Бога, саме дзеленькає вхідне калатальце (найімовірніше, якісь роззяви забрели на витрішки), — тепер можна розсупонити краватку й напитися води, просто з карафки… Тьху, до чого ж гидка — застоялася, ще й штани заляпав… Ну нічого, висхне. Тепер би ще виконати свій йогівський комплекс вправ, це найліпше для відновлення рівноваги, для початку звісити стоячи голову й руки і так повисіти хвилин п'ять, як сорочка на шворці рукавами донизу, щоб кров припливла до голови й голова відповідно проясніла… Цілого комплексу я вже, схоже, не встигаю — скільки там лишається до зустрічі з моїм арт-консультантом? (Ще одним вахлаєм, який не зумів сконцентруватися на чомусь одному, дарма що весь вік прождав такої нагоди — вільнодумствував по кухнях, збирав у голові цілу кунсткамеру раритетних знань, а в своїй хрущовці — повну, і на фіґ нікому тепер не потрібну колекцію альбомів видавництва «Искусство», та все готувався написати колись, як гряне свобода, капітальну працю з історії українського андеґраунду, а як свобода таки грянула, та ще й так, як ніхто не сподівався, то іно й годен виявився, що хвастати перед студентами дружбою з покійними Грицюком і Тетяничем, і якби такі чустрики, як я, не давали йому вряди-годи підробіток, то, певне, й досі ходив би з кефіром в авосьці, — всі вони, ті совкові «блискучі інтеліґенти», на волі скисли й розтеклися, як медузи, вийняті з глибоководдя, весь їхній підводний блиск при світлі дня виявився просто оптичною злудою, побічним ефектом тодішньої атмосфери суспільного паралічу, в якій тільки й можна було прийняти імпотенцію за вид духовного аристократизму, ну от і буде в нас тепер півшоста — зустріч імпотентів двох поколінь…) До нашої скромної вечері, під час якої я попрошу пана професора засвідчити своїм шановним підписом достеменність досить-таки сумнівного Новаківського (я майже певен, що то робота не Новаківського, а його учнів, але з того стерва, котре на цю роботу націляється, стане й учнів, стерво й так уже, користуючись службовим становищем, пів Національного музею до себе в хату перетягло, буде з нього!), — а після того як пан професор, трошки поманіжившись, дасть згоду (ніколи ще не відмовляв!), уже, так би мовити, на десерт, докладкою до основної страви, — ще й пристроїти мені Юлічку до себе на заочний на бакалавра мистецтвознавства (через що вона, бідачка, й рве так повідок у службовому запалі — п'ятий раз мені про цю зустріч нагадує!), — до всього цього нашого, сто разів обкатаного ритуалу, де він удаватиме з себе зубожілого аристократа, що несе мені, тупому нуворишеві, світло науки і знання, а я вдаватиму, наче глитаю все те за добру монету, залишається яких сорок хвилин, часу з запасом, але це вже година пік, вулиці забиті по зав'язку, Київ останніми роками задихається від транспорту, як присмертний астматик, по центру повзти, то легше крос у протигазі пробігти, і на якого,
До побачення, Юлічко (так і є, роззяви, — парочка молодят, баришня в нутрієвій шубці, прикипіли до шафки з совковим фаянсом, і Юлічка, як цербериця, стовбичить у них над душею, вдаючи гіда, а насправді пильнуючи, щоб чого не зцупили, — можна не затримуватись, якщо їм заманеться купити фаянсову лисичку-сестричку чи піонера в шароварах, Юлічка впорається й сама, вона здібна дівчинка, а ще як справді підучиться, то ціни їй не буде…). На ходу обіймаю одною заохочувальною усмішкою цілу їхню скульптурну групу нараз, і так вони мені й залишаються відбиті на сітківці всі трійко, з повернутими в мій бік головами, ніби збільшена копія якогось виробу Конаковського порцелянового заводу, — до побачення, до завтра, на фіґ, на фіґ.
…І тільки аж устромляючи в машині ключа в запалювання, помічаю, що руки мені все ще тремтять.
ХТО ТИ?..
Це вихоплюється з уст само собою, як видих. Наївно — на такі запитання відповідей не буває. Я навіть не знаю, чи «воно» одне, а чи їх цілий загін розглядає мене з якогось невідомого далеку в свої оптичні приціли. Досі були тільки сни. Телефонний дзвінок — це вже ближче, тепліше, як у дитячій грі. Вони підступають, стукають у шибку, сопуть мені в потилицю, в обличчя, з собаками, з вибухами, з автоматними чергами, прости їм, Адріяне. Брр. Ні, «тепліше» тут явно недоречне слово — яке в біса «тепліше», коли як снігом за комір сипле по хребту…
Я ще хвильку посиджу, подумки прошу «його»-«їх», сперши голову на покладені поверх керма кулаки. Не те щоб я боявся зараз вести машину. Я просто не дуже собі уявляю, як я буду оце знову вгризатися, мов тупий коркотяг, у змучену плоть цього збезумілого, дикоростучого міста, в запалий смерк і повзучий потік забрьоханих машин, крізь висипані обабіч вулиць замети брудного снігу, подеколи з закопаними в них автами, та заляпані відбитками вогнів баюри вздовж хідників, під вереск клаксонів у місцях утворення тромбів, од якого не раз хочеться заверещати самому, — і все задля того, щоб устигнути туди, де я буду брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші, — Господи, який маразм…
Господи! Ти бачиш, який я мудак, — я нічого не маю пред'явити Тобі на своє виправдання. Я не мучився безсонними ночами над тим, як змінити на краще цей світ, — хоча світ таки, бігме, покращав би, якби в ньому займалися сонячною енергетикою хоч на п'ять відсотків стільки, скільки газопроводами (так, наче той газ тектиме вічно! — з'їздили б до нас у Дашаву, подивились, який ландшафт лишають по собі виссані газосховища…), — але я не з тих, хто пробиває собою стіни. І життям за други своя я також не важив, один лиш раз дав по морді негідникові — на другому курсі, нашому падлюці профоргу, який уївся на найслабшого в групі хлопчину і на виїзді в колгоспі заганяв його так, що хлопця забрала «швидка», — хлопець виявився діабетиком, міг би з нами й не їхати, законно зіскочити, але соромився перед дівчинкою, яка йому подобалась, і коли його врешті забрали в реанімацію, я підійшов і зацідив тому капо-профоргові в морду, як кожен тої миті хотів, бо якби цього ніхто не зробив, ми б усі чулися співучасниками, — зате потім я не раз подавав руку іншим падлюкам, чудово знаючи, що вони падлюки, бо мене особисто їхнє падлюцтво в ту мить не зачіпало, а що ж може бути гидкіше за це?.. Будьте гарячі або холодні, але не літеплі, — так Ти сказав, Господи, а я стільки разів у житті бував літеплий, що самому противно. І хист свій, що в мене був, я спустив в унітаз, і ближнього не вмію любити як треба, бо стільком у житті недодав, що й не згадати, і взагалі, не так уже й певен, чи справді люблю людей — не друзів, не близьких, а людей самих по собі… Предмети люблю, оце правда. Люблю речі, створені людськими руками, — може, тільки це по-справжньому й заціліло в мені від фізика. Коли я відкручую накривку старого годинника, розклавши на підстелену бархотку, як колись дзядзьо, крихітні, досконалі, мов живі істоти, цвяшки, й бачу дбайливо примощений усередині, наче в гніздечку, розумний механізм, мене ніби торкає всередині теплою лапкою: ці речі ще живі, вони дихають — на відміну від тих, що серійною лавиною накривають нас сьогодні. І хоч сам я відмовився переробляти світ, я й далі люблю цю колись приручену іншими матерію, в якій іще можна пізнати згорнуту траєкторію чужої думки — як світло мертвої зірки. Золотий пилок, іскристий слід. Піт між лопаток на великій перерві…
…Дивись, показував дзядзьо мені малому, — прозоро-синя бабка, очеретина, сонячне плесо, — дивись, який бабка має досконалий фюзеляж, руками зроду такого не втнеш зробити!.. В старих речах ще можна пізнати цей самий захват, що звучав тоді в дзядзьовому голосі, — радість наближення людини до досконалости живих форм. Радість подолання хаосу. Коли всі ці речі остаточно вимруть, розсиплються, переселяться з антикварних крамничок у музейні барокамери, вкупі з ними зникне з нашого життя й ця радість. Тоді ми остаточно опинимося в дистильованому, мертвому просторі, заповненому зовсім іншими речами — ергономічними й безликими, як одноразові шприци. І що нам тоді лишиться, як не жерти власне лайно й кричати, що Бог умер?..