Музиканти сміються
Шрифт:
— А чому ж у Чайковського четверта частина Шостої симфонії написана в повільному темпі (адажіо ламентозо)? — запихав М. Ф. Гнєсін.
Римсткий-Корсаков помовчав, потім урочисто промовив:
— Так винятки можливі, коли вони геніальні.
Римському-Корсакову сказали, що один з його учнів надто одверто його наслідує. Микола Андрійович на це відповів;
— Коли кажуть про музику, що вона схожа на щось, це ще не біда. От коли ця музика ні на що не схожа, тоді справа кепська.
Німецький скрипаль Август Вільгельмі під час гастролей по Європі заїхав до одного фінського міста.
У призначений час в зали, де мав відбутися концерт, зібрався невеличкий гурт людей. Згнітивши серце, Вільгельмі зіграв намічену програму. У день від’їзду жителі міста влаштували великому артистові урочисті проводи на залізничному вокзалі. Після промов і овацій маестро піднесли квіти. Вільгельмі подякував і, посміхнувшись, попрощався з мешканцями:
— Я глибоко зворушений нашою сердечністю і наступного разу даватиму концерти на вокзалі.
Один лондонський банкір запросив Августа Вільгельмі грати в нього на званій вечері. В запрошенні було обмовлено, що скрипаль повинен грати з сьомої до десятої години. Свій виступ Вільгельмі почав з концерту Мендельсона. Банкір довго крутився на стільці; але, нарешті, не витримав і сказав, звертаючись до гостей:
— Панове, прошу не звинувачувати мене. Ви самі бачите, що це за артист. Я запросив його грати погодинно, і тому він грає так повільно.
Відомого музиканта Зігмунта Носковського, що глибоко замислився, зустрічає якось директор Варшавської філармонії.
— Дам злотий, щоб дізнатись, про що ви зараз думаєте, — вигукнув директор.
— Але то, про що я думаю, не варте злотого, — байдуже відповів Носковський.
— А все ж? — наполягав директор.
— Про вас, добродію, — ввічливо уклонився музикант.
Один піаніст, який любив хвалитися своїми успіхами, побачив Носковського і запитав:
— Чи знаєте ви, скільки мені приніс останній концерт?
— Знаю, — впевнено відповів Московський. — Половину!
Славетна російська піаністка Ганна Єсипова знала напам’ять величенний репертуар. Одного разу, перебуваючи за кордоном, вона відвідала піаніста Теодора Лешетицького. Господар запропонував Єсиновій зіграти з ним у чотири руки якусь нову, щойно створену симфонію. Серед слухачів був присутній автор твору. Вражений подиву гідним читанням малорозбірливого рукопису свого твору, він висловив Єсиновій своє захоплення, сказавши, що його найбільше вразило цілком вільне читання у швидкому темні дуже важкого скерцо.
— Вам воно сподобалося? запитала піаністка. — Хочете, ми його повторимо?
І, не чекаючи на відповідь, вона повторила його з Лешетицьким, причому свою партію виконала, не заглядаючи в ноти.
Через рік Єсипова знову була в Лешетицького і той нагадав їй минулорічний «трюк».
— Чи не хочете ви його повторити? —
Восени 1888 року в Тифліському державному театрі йшла опера А. Рубінштейна «Демон». Виконуючи роль Сінодала, відомий російський артист М. Медведєв виїхав на сцену верхи і перший речитатив промовив, сидячи на коні. Наступного дня газета «Кавказ» писала: «Це було б справді ефектно, коли б коня Медведєва не вели за оброть два нукери…
Бо це якось не в'яжеться з відомою хвацькістю грузинських князів-вершників…»
Директор і піаніст Московської консерваторії В. Сафонов мав один дефект: ніколи не міг напам'ять зіграти великого твору.
На одному з концертів Сафонов запнувся і, як не мучився, не згадав продовження. Тоді він схопився з місця і вигукнув:
— Дайте ж мені ноти, сто чортів!
Публіка розвеселилась. Однак концерт тривав і закінчився з великим успіхом.
Знаменитий польський піаніст Моріц Мошковський зустрів свого учня:
— Знаєте, пане вчителю, я даю уроки по шістдесят франків за годину.
— Я також, — відповів Мошковський, — даю уроки по такій же ціні, тільки ніхто їх не бере.
Поппер і Мошковський, два друга-музиканти, прогулювалися вулицями Відня. За відсутністю таланту, Поппер мав багато порожнього гонору. Отож, вони гуляли, мирно гомонили. Поппер читав на стінах будинків написи і важко зітхав: «Тут помер Бетховен», «Тут народився Франц Шуберт», «Тут жив Брамс».
Так вони дійшли до будинку, де жим Поппер, котрий таки не витримався і болісно зітхнув.
— Ох, — сказав Мошковський, — чи можеш ти собі уявити, що за напис буде тут у майбутньому?
— У майбутньому? — перепитав Поппер. — Невже ти так гадаєш?
— Звичайно, — серйозно відповів Мошковський, — можеш навіть не сумніватись. Тут висітиме оголошення: «Будинок здається внайми».
Якось Мошковського запитали, кого з братів Шарвенка — Філіпа чи Ксаверія, він вважає кращим музикантом. Мошковський відказав:
— Чесно кажучи, важко на це питання відповісти. Коли б мене запитали, хто з них гірший, я відповів би, не задумуючись.
Одним з найбільш вдалих творів, що приніс славу молодому І.Ф. Стравинському, є створена ним в 1910 році на замовлення С.Дягівєва симфоніч-
на сюїта з балету «Жар-птиця». Однак мало хто знає, то цей твір спочатку було замовлено С. Дягілєвим А. К. Лядову, котрий вже тоді був широко відомий як автор чудових симфонічних і фортепіанних творів. Щоправда, цих творів не так вже багато: композитор відрізнявся винятковою вимогливістю і надмірною повільністю в роботі. І цього разу він не поспішав із замовленням. У відповідь на чергове нагадування Дягілєва Лядов добродушно «заспокоїв» його: