Ніч на Дніпрі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

То бу­ла див­на, пиш­на ніч! До­ки жи­ти­му, те­бе не за­бу­ду. Ніко­ли ти не зник­неш з моєї пам'яті,- та­ка ти бу­ла гар­на та пиш­на, не­на­че я по­ки­нув зем­лю й пе­ре­летів в який­сь па­лац, чуд­но й чу­до­во ося­яний, за який оповіда­ють в каз­ках. Ко­ли в уяві давніх греків бу­ли такі Єли­сей­ські по­ля, де по­ход­жа­ють душі по­етів та філо­софів; ко­ли бу­ло та­ке підзем­не Плу­то­но­ве царст­во, де про­бу­ва­ли Про­зерпіна й Еврідіка, то це ж бу­ли пишні по­ля, бу­ло пиш­не царст­во, мрійне, фан­тас­тич­не; пиш­не, хоч і мерт­ве, все в півто­нах та сутінках, з ти­хим не різким блис­ком, з своєю оригінальною кра­сою й по­езією, з яко­юсь по­етич­ною од­лич­кою од різких тонів яс­но­го со­няч­но­го дня.

А наш чо­вен все летів, як стріла,

са­мою се­ре­ди­ною річки по бист­рині. Чо­вен лед­ве ко­ли­вається. Ме­не сон не бе­ре. Мрії нев­пин­но сно­ви­га­ють в уяві й про­га­ня­ють сон­но­ту й дрімо­ту з очей. Не­за­ба­ром пиш­на ніч по­га­си­ла й мої мрії, бо і вгорі, й на­ни­зу, і на землі, й на воді все ста­ло однією мрією: то, пев­но, бу­ла мрія не­ба, усього світо­во­го жи­вот­тя. Це бу­ла не ніч яс­на та про­зо­ра, а не­на­че гли­бо­ка ду­ма са­мо­го бо­га, мрія й ду­ма йо­го твор­чої си­ли, як сот­во­ри­ти ще кращі нові світи… Си­ли не­бесні не­на­че вга­му­ва­лись од ден­ної праці й од­по­чи­ва­ли в мріях тієї див­ної, ніби не­зем­ної ночі, за­ко­ли­хані в спо­кої.

А яс­на сму­га на воді все шир­шає, більшає та дов­шає, стає зо­ло­тим пле­сом, ся­гає вже впо­довж Дніпра, не­на­че зо­ло­та до­ро­га в який­сь рай, в якесь мрійне царст­во. Зо­лоті дрібні хвильки дри­жать, пе­ре­ли­ва­ються, мов жи­ве срібло. Чо­вен пли­ве тим зо­ло­тим шля­хом. По­зад чов­на тем­на, аж чор­на бе­зод­ня. Зо­ря по­ко­ти­лась в не­бо й ося­яла круг ко­ло се­бе. От-от поч­не вже світа­ти. Мені вже вид­ко, як по обид­ва бе­ре­ги ніби ви­ни­ка­ють з во­ди ло­зи, суспіль об­ни­зав­ши плис­ко­ваті бе­ре­ги. Десь у ло­зах та в вер­бах за­пи­ща­ла од­на ран­ня пташ­ка, за нею дру­га. І од­ра­зу бе­ре­ги не­на­че про­ки­ну­лись, ожи­ли, од­ро­ди­лись. Скрізь в ло­зах за­ще­бе­та­ли пташ­ки, спо­чат­ку ти­хо, ніби спро­сон­ня, а далі го­лосніше та гучніше. Усі вер­би й гаї на обох бе­ре­гах ніби затріща­ли й за­ще­бе­та­ли. Яка си­лен­на-си­ла то­го птаст­ва! Зда­ва­лось, що тих співух-пта­шок стільки, скільки на бе­ре­гах кущів та гілок на вер­бах. Ни­ми аж кишіли вер­би та ло­зи! Гу­ки по воді йдуть да­ле­ко, роз­ля­га­ються го­лосніше, ніж по землі. Ще­бет на­че си­пав­ся кру­гом чов­на по воді й тріщав та дзвенів, як стру­ни на гус­лях. Скільки то­го співу та ще­бе­ту! Та­ким гу­ком гу­де усе се­ло, ко­ли во­се­ни ча­сом бу­ває ра­зом ба­гацько весіллів, або на різдво, ко­ли по усіх кут­ках на селі чу­ти співи ко­ляд­ників. Пташ­ки, не­на­че друж­ки ранньої зорі, сла­ви­ли співа­ми свою за­ру­че­ну мо­ло­ду.

Пливли ми вже дов­го. Най­няті гребці по­то­ми­лись і ку­ня­ли над ук­лю­чи­на­ми. В усіх но­ги од сидні отерп­ли. Усі дріма­ли, бо час був ду­же пізній. На де­кот­рих на­по­ля­гав сон. Вже й роз­мо­ва ніко­му не йшла на дум­ку. Усі мов­ча­ли, не­на­че за­си­па­ли.

–  А да­вай­те лиш прис­та­не­мо чов­на­ми до бе­ре­га та розімне­мо но­ги на тих задніпрянських лу­ках у лузі!
– гук­нув Ло­ма­ковський.

–  А справді, знайдім десь при­шиб, щоб бу­ло не ду­же мілко та грузько, та й по­хо­ди­мо тро­хи, бо я от-от не­за­ба­ром зас­ну,- обізвавсь ве­се­лий Бе­ренш­тамський.

Гребці по­вер­ну­ли до бе­ре­га й знай­шли доб­рий при­шиб під осо­ко­ра­ми й ло­за­ми. Чов­ни за­шипіли по піску, не­на­че гу­са­ки, і вріза­лись в піску­ва­ту бе­ре­жи­ну. Ми повс­ка­ку­ва­ли на вог­кий бе­рег. Но­ги груз­ли в теп­лий пісок по кісточ­ки. Усі не­на­че по­ши­лись в ло­зи, мов зайці, й по­хо­ва­лись. Над ло­за­ми ма­ня­чи­ли тільки го­ло­ви в жов­тих со­лом'яних бри­лях ви­со­ких на зріст Ло­ма­ковсько­го та Бе­ренш­тамсько­го; їх пос­татів бу­ло не вид­ко, тільки дві го­ло­ви в яс­них со­лом'яних бри­лях не­на­че плив­ли по­над ло­за­ми. Ми за­раз вий­шли на ши­ро­ку без міри лу­го­ви­ну. Ще­бе­тан­ня пта­шок не вга­ва­ло. Ло­зи й кущі не­на­че співа­ли й ще­бе­та­ли нам з усіх-усюдів.

Продравшись че­рез пер­шу гу­ща­ви­ну ліз, ми вис­ко­чи­ли на простір сіно­жатів.

Ясний місяць світив по­зад нас. Пе­ред на­ми ік півночі не­бо бу­ло тем­не, сли­ве чор­не. Де-не-де на йо­му лед­ве бли­ма­ли зіроч­ки. Під не­бом за лу­га­ми чорніла сму­га бо­ру, не­на­че сто­яла чор­ною стіною го­ра. По один бік ши­ро­ких лук сто­яли суцільним ряд­ком ви­со­чезні осо­ко­ри й ду­би цілою, ніби суцільною ма­сою, мов скелі на­че десь в Альпах. Во­ни бу­ли в тіні й кла­ли од се­бе тінь на лу­ку. По дру­гий бік лу­ки стир­ча­ли ок­ро­ми ку­пи дубів та осо­корів, ніби нарізні скелі, яс­но об­литі місяч­ним промінням. По лу­ках скрізь бу­ли роз­ки­дані нарізно старі гіллясті ду­би, не­на­че стир­ча­ли темні се­редньовікові баш­ти. І над лу­кою ви­со­ко-ви­со­ко в небі висіла не то зак­руг­ле­на сте­ля, не то склепіння, об­би­те чор­ним ок­са­ми­том.

І знов ста­ла в моїй душі нап­ра­ва мрійна. Знов ле­тять мої ду­ми й мрії в якісь невідомі краї.

Чи це ве­ле­тенський каз­ко­вий па­лац, за­ли­тий фан­тас­тич­ним світом, чи то, мо­же, див­ний парк десь на ост­рові Зе­ландії або в Гол­ландії на плис­ко­ва­тих вог­ких зе­ле­них ни­зи­нах, суспіль ніби вкри­тих віковічни­ми пар­ка­ми? І я сподіва­юсь, що от-от не­за­ба­ром вип­ли­нуть з-за скель та осо­корів довгі ряд­ки ру­са­лок і, поб­рав­шись за ру­ки, підуть у та­нець по­над сіно­жа­тя­ми, не зги­на­ючи вер­шечків тра­ви та па­ху­чих польових ва­сильків… Чи, мо­же, то в царстві тінів Єли­сей­ські по­ля, де од­по­чи­ва­ють душі ге­роїв та геніїв, об­литі ти­хим мрійним, не­яс­ним світом? мені чо­гось уяв­ляється царст­во Плу­то­на десь під зем­лею, обс­тав­ле­не сум­ни­ми го­ра­ми, ске­ля­ми з чор­ни­ми пе­че­ра­ми. І здається, що мої очі от-от десь на ске­лях вгля­дять чер­во­но-кров'яне світло, де стоїть трон Плу­то­на, де зна­хо­диться зо­ло­тий та срібний па­лац Про­зерпіни й Еврідіки. Бе­ренш­тамський по­чав пісню ви­со­кий те­но­ром і завів ви­сокі трелі та дрібні пе­ре­ли­ви, як співа­ють тре­ля­ми пас­ту­хи в Альпах. Чи не Ор­фей це ма­нить і кли­че до се­бе Еврідіку, блу­ка­ючи в Аїді?

Ми пе­рей­шли сіно­жать і знов по­ши­лись в ря­док гус­тих ліз, і тільки що вий­шли на дру­гу сіно­жать, як нес­подіва­но для нас близько за­гав­ка­ли дві люті со­ба­ки й ки­ну­лись нам на­зустріч під но­ги.

–  Ой, цер­бе­ри! хо­вай­мось хутчій в ло­зи!
– гук­нув ни­зо­вим ба­сом при­сад­ку­ва­тий Юр­ковський і схо­вавсь у ло­зи та й по­чав рев­ти зовсім так, як ре­ве бо­ло­тя­ний бу­гай в осоці.

–  Та не ре­ви там! Ти ре­веш так дос­то­ту, як бу­гай в оче­реті. Як­би оце будлі-який стрілець по­чув, то ще й по­ми­лив­ся б і заст­ре­лив би те­бе отам у ло­зах,-гук­нув з ліз Ло­ма­ковський.- Але де це в цих пу­щах узя­лись оті цер­бе­ри?

Мої фан­тас­тичні кар­ти­ни, мої мрії од­ра­зу згас­ли й ніби впа­ли на про­заїчну зем­лю. Гав­кан­ня со­бак в од­ну мить при­га­да­ло мені ха­ти, клуні, за­го­ро­ди, ко­ша­ри, усе сільське подвір'я.

А со­ба­ки гав­ка­ли, аж за­ли­ва­лись од злості. 3-під кущів вис­ту­пи­ла на яс­не сяєво міся­ця ви­со­ка пос­тать в білій со­рочці, з чор­ною ку­де­лею во­лос­ся на го­лові. Але ця пос­тать вже не зда­ва­лась мені Ор­феєм в Аїді, кот­рий шу­кає своєї Еврідіки. То був і не при­чи­ну­ва­тий, а один з ри­ба­лок, котрі ло­ви­ли ри­бу й ста­ли на лу­ках на ночівку. Тро­хи зго­дом з курінця ви­ла­зив ста­рий дід, ви­су­нув з тем­ної про­дух­ви­ни ли­су, як ма­когін, го­ло­ву, кот­ра за­лисніла про­ти міся­ця, ніби скля­на. Ко­ло ку­ре­ня замріли не­во­ди з поп­лав­ця­ми, розвішані на кілках, не­на­че бу­ли по­чеп­лені по кілках раз­ки на­мис­та.

–  А чо­го ви тут блу­каєте? Чо­го вам тут тре­ба? Ви, ма­буть, па­се­те тут по­таємно во­ли та коні на чу­жих лу­ках? Чи, мо­же, хотіли пок­рас­ти наші во­ло­ки та не­во­ди?- гу­кав ста­рий, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

–  Та ні! Ми пли­ве­мо на чов­нах з гу­лян­ки в Виш­го­роді!
– гук­нув Юр­ковський з кущів ліз.
– Тікай­мо швид­ше на чов­ни од цих цер­берів, бо ще вхоп­лять за лит­ки.

І ми усі дре­ме­ну­ли на­зад, а со­ба­ки чкур­ну­ли за на­ми та аж ви­ли й заг­лу­ши­ли ще­бет та співи пта­шок. Ми всі по­хап­цем вско­чи­ли в чов­ни й поп­лив­ли на бист­ри­ну.