На дикому Заході
Шрифт:
— От собаки! — вигукнув Джонсон. — Тоді й мені не завадило б кудись дременути. В цей барліг вони заглянуть найперше. А от чого ти боїшся?
— Мені той індіянин не дає спокою, — сказав Раусон. — Коли б я знав, як того негідника можна позбутися!
— То буде важкенько, — задумливо мовив Котон, — але можна…
— Ет, це нічого не дасть, — сердито перебив їх Джонсон. — З індіянином ми завжди можемо легко впоратися. Є люди небезпечніші.
— Ви надто панікуєте, Раусоне, — додав і собі Котон. — Якби я мав таку славу в окрузі,
— Не можу, бо виникне підозра, — сказав проповідник. — Якби я все це знав сьогодні вранці! Можна було б ще й відкласти. Але ж ні, сто чортів їхній мамі! Коли я одружусь, то моя жінка повинна буде їхати зі мною, хоч я й кину Арканзас. А мені, як це видно, доведеться так і зробити. За підставу буде лист моєї старої тітки в Мемфісі, яка бажає побачити мене перед смертю. А як я вже поїду, то хай собі балакають, що хочуть. От тільки індіянин… Боюся клятого червоношкірого.
— Та кинь ти того індіянина! — обурився Джонсон. — Нам треба регуляторів боятися, от хто для нас небезпечний. Ти не зможеш попасти на їхні збори, Раусоне?
— Думаю, що зможу. У них немає ніяких поважних причин не пустити мене на ті збори. У кожному разі я спробую.
— Чудово! Тоді нам поки що нема чого полохатися. Тобі легко буде дізнатися про всі їхні заміри, і вони не заскочать нас зненацька.
— Але тепер я не зможу купити Еткінсової хати й поля, — мовив Раусон. — Часом яка халепа, а я буду зв'язаний садибою.
— Це залежить від того, як у тебе з грошима, — заперечив Джонсон. — Коли тобі не дуже важать ті двісті доларів, що їх Еткінс править за ферму, то краще б ти купив. Так ніхто не матиме на тебе підозри.
— Атож, ти маєш слушність, — сказав Раусон, швидко все зметикувавши. — Я відразу ж у понеділок і куплю її. Проте віднині я більше не буду вам за спільника. Хочу спробувати пожити чесно, щоб можна було спокійно спати вночі.
— Давно пора, — зневажливо мовив Котон. — Але я б порадив панові проповідникові поїхати з молодою жінкою на острів — то було б чудове місце для місіонера.
Раусон насупився і відвернувся. Але Джонсон підтримав розмову:
— Котон саме згадав про острів, і я б хотів почути за нього щось певніше. Я знаю, що він лежить на Міссісіпі, але хоч я двічі відгонив коней до річки, а на самому острові ще ніколи не був.
— Ну, то слухайте, — прошепотів Раусон, наче боявся, що його почує хтось чужий. — Острів ви знаєте — принаймні дорогу до нього. А нижче по річці лежить ще один, де багато всяких криївок на той випадок, якби на мешканців верхнього острова хтось зненацька напав. Люди, що живуть на тому острові, колись були під рукою Мореля, який тепер у в'язниці у Філадельфії став шевцем, чи що. Тепер у них за ватажка якийсь… але я не можу назвати його ім'я. Я присягався, що мовчатиму.
— То це добре організована банда? — спитав Котон.
— Так,
— Як же вони роблять своє діло?
— У всіх великих містах на Міссісіпі, на Огайо, на Вобарі, на Іллінойсі і навіть аж на Міссурі вони мають своїх агентів, здебільша молодих хлопців із Кентуккі та Іллінойсу. Ті винюхують, які човни плистимуть униз річкою і чим вони навантажені. Як у тих човнах є таке, що їм треба, або що вони сподіваються швидко й вигідно спродати в південних містах, то вони наймаються на них стерновими або звичайними веслярами, ведуть човни аж до острова, а там хитрістю або силоміць садять їх на мілину. Потім умовним знаком сповіщають, що прибула нова жертва — і команда… йде на той світ.
— От спритні, хай їм чорт! — вигукнув Котон. — А я дивуюся, чого в Міссісіпі так багато трупів!
— Так, вони вже вміють з ними впоратись, — мовив Раусон. — Але їхній промисел мені здається надто кривавим. Я з таким не хочу мати до діла.
— Я теж. А якщо в човні є жінки? — спитав Котон і аж здригнувся.
— Молодих жінок залишають на острові й суворо охороняють, бо кожен член ватаги може мати жінку.
— То вони їх не вбивають? — спитав Джонсон.
— Я не знаю, і це мене не цікавить, — відповів Раусон. — Але найголовніше те, що острів завжди може стати для нас останнім пристановищем. У найбільшій скруті нас там приймуть і оборонять. На це ви можете покластися.
— Хтозна, може, скоро нам доведеться скористатися з гостинності тих людей, — задумливо мовив Котон.
— Однак якщо ви побуваєте на острові, — застеріг Раусон, — то станете вже назавжди їхній.
— А ви вже були там? — обережно спитав Котон.
— Ні, ще не був, — коротко відповів проповідник. — А де Вестон? Може, його повідомити про небезпеку?
— Еткінс послав його до селища вгору по річці, — відповів Джонсон. — Завтра він має бути в Еткінса, а потім і до мене зайде.
— Я стомився, — позіхнув Котон. — Ляжу спати.
Він постелив кілька оленячих шкур, що лежали в кутку, ліг, укрився старою ковдрою й відразу ж міцно заснув.
Джонсон і Раусон сиділи біля коминка й мовчки дивилися на вогонь. В обох, видно, ще було щось на серці, але ніхто не хотів починати розмову. Нарешті Джонсон тихо озвався:
— Ти боїшся, що нас викрили?
— Ні, — так само тихо відповів проповідник. — Ні, але думаю, що викриють.
— Як?
— Я боюся, що індіянин має якусь підозру. Він на мене сьогодні так глянув, що я майже певен цього.
— Ти, правда, маєш особливу причину боятися індіянина, — прошепотів Джонсон. — Ти знищив усі сліди?
— А то ж як. Одежу я виправ тієї самої ночі, хоч з пораненою рукою мені було не легко. Дірку на рукаві, що її прорубала томагавком та відьма, залатав, а ножа цілий тиждень тримав закопаного в землі.