На дикому Заході
Шрифт:
Вітер, що шугав увечері, на ранок зовсім стих, і, коли перше сонячне проміння позолотило далекі гірські вершини, у лісі було тихо, як у вусі.
Лісовою стежкою простував один-однісінький вершник. То був Кук, що затемна ще виїхав із селища, аби якнайраніше попасти на збори. Він спокійно собі поганяв коня, аж раптом вражено натягнув повід і прислухався. Навіть кінь, здавалося, був спантеличений і уважно нашорошив вуха.
На три милі навкруг не було жодної хати, і все ж тут, серед лісу, бадьоро співав півень.
— Може, я заблукав? — пробурмотів Кук сам до себе. — Але ж я знаю в лісі кожен кущик, кожну оленячу стежку. Либонь, якийсь новий поселенець. Коли ж у цьому місці він навряд би чи осів. Одначе хтось таки он проїхав возом. Отже, якийсь переселенець. От добре, може, щось цікаве почую. — І, легенько підостроживши коня, він погнав його по сліду підводи.
Через кілька хвилин Кук побачив з невеликого пагорбка місце, де отаборилися переселенці. Посередині стояли два великі, напнуті білим брезентом вози й кілька пар коней. Маленький білявий хлопчина років восьми чи дев'яти бігав біля коней і тицяв то одному, то другому в рот качан кукурудзи. П'ятеро коней паслося поблизу в очереті. Самі переселенці, певне, спали вночі на возах, бо не видно було ані намету, ані піддашка, щоб можна сховатися від дощу. Вони саме лаштувалися снідати просто на землі й стелили на траві ковдри. Півень знову весело закукурікав.
Сім'я складалася з чоловіка, жінки, двох дорослих дочок, двох парубків років вісімнадцяти й двадцяти та білявого восьмирічного хлоп'яти.
— Доброго ранку! — гукнув Кук, коли під'їхав уже кроків за десять і зіскочив з коня. — Смачного вам.
— Дякуємо, — відповів фермер. — Сідайте з нами, коли ще не снідали.
— Добре я втрапив, — сказав Кук і, не церемонячись, підсів до них. — От не сподівався, що знайду в лісі таке гарне товариство й такий чудовий сніданок. Звідки ви їдете?
— Із Теннессі.
— А куди?
— До Озеркського узгір'я.
— Уже вибрали собі місце?
— Ні, ще нічого певного не маємо, але скоро знайдемо. Там у мене брат живе.
— У нас теж земля непогана.
— Так, я знаю. Але тут, на Фурш-ля-Фев, люди надто полюбляють конятину.
— Ха-ха-ха! — засміявся Кук. — Ну, з конокрадами у нас не так уже й зле. Хоч… як правду казати, таки зле. Я оце саме їду на збори регуляторів, але сподіваюся, що ми їхнім бешкетам покладемо край. Я б хотів, щоб ви сьогодні побували на наших зборах. Все одно сьогодні субота, і завтра ви навряд чи вирушите далі.
— Чому ні? — спитав фермер. — Що завтра неділя? Нам байдуже. Поки добра погода, треба їхати.
— Я думав, вам буде цікаво познайомитися з нашими регуляторськими законами.
— Взагалі-то цікаво, — сказав теннессієць. — У нас теж таке було перед п'ятьма роками. Зібралася невеличка банда негідників і орудувала в окрузі. Коли ж ми врешті добре взялися до них, вони швидко накивали п'ятами. А втім, угорі на Арканзасі теж неспокійно. Як ми на початку цього тижня їхали вздовж річки, там підступно вбито фермера, що продав свиней і вертався додому.
— Я чув про те. І вбивцю не знайдено?
— Ні, — мовив старий. — Хотів би я тільки, аби той падлюка попався мені ще раз так близько, як того разу, коли я стояв за деревом з рушницею напоготові.
— То ви його знаєте?
— Ні, не знаю, але бачив. То не міг бути хтось інший. Ми з Недом, моїм найстаршим, узяли рушниці й відійшли трохи в ліс. Думали, що вполюємо оленя, бо бачили багато слідів. Зненацька я почув, як у чагарях щось зашаруділо, і сховався за дерево, бо думав, що то олень. Але то були два верхівці. Один у чорному крислатому капелюсі. Вони жваво розмовляли й проїхали повз дерево, не помітивши мене. Я теж не озвався до них, бо не хотів розполохати дичину поблизу. Я повільно пройшов далі ^кроків із сто і раптом почув постріл. Того самого вечора нас нагнали люди на вулиці, де ми отаборилися, й розповіли про вбивство. Бідолаха дістав кулю в голову. Почувши про це, я відразу сів на свого вороного й помчав до ферми, що до неї принесли забитого. Вона була близько від того місця, де й сталося лихо. Моя підозра потвердилась. Небіжчик був один із тих вершників, що я їх бачив разом у лісі, — старший із них. Отже, негідник у крислатому капелюсі мав бути вбивцею. Я залишився там ще на два дні й нишпорив по всій окрузі. Та все дарма. Вбивця зник без сліду. Люди напевне знали, скільки забитий брав із собою свиней і яка була ціна, тож підрахували, що він мав десь із тисячу доларів. Звичайно, тих грошей теж ніхто більше не бачив.
— У нас тут теж таке траплялося, може, навіть ще гірше, аніж убивство задля грошей. Ну, ми думаємо, що принаймні цій змії, яка робить своє лихе діло в нашій місцевості, вирвемо жало, а ті, з Арканзасу, хай самі собі дають раду. А якою дорогою ви далі поїдете?
— Я ще й сам добре не знаю. Чи далеко звідси до найближчої хати?
— Найближча хата Вілсонова, — сказав Кук. — А десь за півтори милі від нього живе Еткінс. Біля Вілсона ви вже зможете переправитись на той берег. Там є добрий пором, і до річки веде широка зручна дорога.
— Вілсон — це поромник?
— Ні, Вілсон тільки живе там. Поромникове прізвище Кернелс.
— Добре, дякую вам за пораду. Я так і зроблю. Як будете колись у нашій стороні, спитайте старого Стівенсона. Я завжди буду вам радий!
— Залюбки загляну до вас, — сказав Кук, гнуздаючи коня. — А тепер мені час рушати.
Кук тепло попрощався з переселенцями й швидко поїхав лісом. Невдовзі він був уже біля Еткінсової хати, де, на свій подив, застав Брауна. Браун жваво розмовляв із вчорашнім прибульцем, що його Раусон саме відрекомендував йому, як свого давнього приятеля.
— А ось і Кук! — радісно вигукнув ватажок регуляторів. — От добре, що ви наспіли. Поїдемо разом.
— Доброго ранку, — привітався Кук. — А я думав, що ви давно вже в дорозі.
— То я винен, — сказав Еткінс. — Власне, моя жінка, яка сьогодні страшенно запізнилася із сніданком. Мабуть, через хвору дитину…
— Нічого, ми ще маємо час, — мовив Браун. Потім обернувся до проповідника, що саме передавав свого коня мулатові, й спитав: — А ви хіба не хочете поїхати з нами? Я думав, що ви тільки задля цього прибули сюди.
— Я залюбки побував би на зборах, якби не інші важливі справи, — відповів проповідник. — Адже в мене весілля, й треба так багато всього допильнувати.
Звичайно, — погодився Браун. — То цей пан, кажете, теж регулятор? Учора він про це ані словом не згадував.
— Ви мене зрозумієте, коли згадаєте, що я ж був серед чужих людей, — сказав Джоне. — А потім я випадково й цілком несподівано знайшов свого знайомого, містера Раусона, й надумав на кілька днів затриматись тут. Я б дуже хотів побувати на сьогоднішніх зборах регуляторів. Може, ми якось поєднаємо вашу спілку з нашою на півночі.