На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Гострохвостий. Що це ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Хi­ба ж ви не знаєте Олен­ки! Їй-бо­гу, жар­туєте! Хе-хе-хе!

Євфросина (з злiс­тю). Але прав­да, що во­на гар­на? Яке в неї бi­ле лич­ко, не­на­че хто об­си­пав бо­рош­ном. Якi в неї блис­ку­чi ве­ли­кi очi. А бро­ви! Чи прав­да моя, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу?

Гострохвостий (важ­ко зiт­хає. Ти­хо). Ой прав­да, прав­да! Де вже не прав­да! Ой очi, очi! А щiч­ки! (Го­лос­но.) Як ви гост­ро жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Але Олен­ка зов­сiм не та­ка,

як ви ма­люєте; то ваш язик та­кий гар­ний, що з-пiд нього ви­хо­дить якось все гар­но. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! (Встає й наб­ли­жається до неї.) Як пос­лу­хаю ва­шої роз­мо­ви, то аж поз­до­ров­шаю.

Євфросина. Од­на­че слу­ха­ли цi­лий день, аж сiр­тук i жи­лет­ку ски­ну­ли з се­бе… Хим­ко! Ку­ре­ва! Аж ка­те­рин­ку на ра­до­щах му­си­ли най­ня­ти, аж пiв­вiд­ра си­ву­хи му­си­ли ку­пи­ти. Хим­ко! Ку­ре­ва! Ха-ха-ха!

Гострохвостий. (ти­хо). Чи не бi­со­вi п'янi мi­щан­ки! Пев­но, вже кот­рась за­бi­га­ла сю­ди i все до­чис­та розб­ре­ха­ла. (Го­лос­но.) Цьому всьому неп­рав­да! Вам хтось наб­ре­хав, щоб нас пос­ва­ри­ти, щоб нас роз­вес­ти. Я вам до­ка­жу, що я тут нi в чо­му не ви­нен…

Євфросина. Ку­ди ж пак! До­ка­жу, що нi в чо­му не ви­нен! Ха-ха-ха! Хим­ко! Да­вай ку­ре­ва!

Гострохвостий. Не вiр­те!

Євфросина. Вi­рю!

Гострохвостий. Ба не вiр­те!

Євфросина. Ба вi­рю! Бо як ви бу­ли в нас, то го­во­ри­ли до ме­не об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, а очи­ма пог­ля­да­ли ско­са на Олен­ку. Я все пос­те­рег­ла. Я пос­те­рег­ла, що не­ма прав­ди на ва­шо­му язи­цi. (Бi­гає по ха­тi.)

Гострохвостий. (слiд­ком за нею). Ба не пос­те­рег­ли, бо я на Олен­ку не ди­вив­ся ско­са. Я на вас ди­вив­ся й хо­чу ди­ви­тись, i бiльш нi на ко­го.

Євфросина. Я серд­жусь на вас! Я па­лаю ог­нем! Ой га­ря­че ме­нi, ой душ­но ме­нi! Во­ди! Во­ди!

Гострохвостий. Бо­же мiй! Бо­дай по­кор­чи­ло язи­ки тим прок­ля­тим бре­ху­хам, що наб­ре­ха­ли на ме­не та розт­ри­во­жи­ли вас. (Бе­ре пляш­ку з во­дою, на­ли­ває во­ди.)

Євфросина. Не дам над со­бою кеп­ку­ва­ти. Ви ду­маєте, що ме­нi тре­ба вас, що в ме­не в па­ни­чах не­дос­та­ча? Та я вий­ду на га­нок та тiльки свис­ну, то наз­бi­гається їх пов­нi­сiнький двiр. Євфро­си­на Си­до­ров­на не на те вчи­лась в пан­сiй­онi, щоб да­ти во­ди­ти се­бе за нiс. Ой душ­но ме­нi! Ой го­рю, ой па­лаю! (Бi­гає по ха­тi.)

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович вбi­га­ють в ха­ту.

ВИХIД 13

Євфросина й Гострохвостий, Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Євфро­си­но! Що це з то­бою? Чо­го то­бi душ­но?

Сидір Свиридович. Що тут за га­лас? Хто тут на­ро­бив га­ла­су?

Євдокія Корніївна. Що тут та­ке дiється, що аж до кри­ку до­хо­дить? Що з то­бою, Євфро­си­но? Чо­го це ти та­ка чер­во­на? Чо­го це ти так страш­но роз­го­рi­ла­ся?

Сидір Свиридович. Та­ка чер­во­на, як жар. Бо­ро­ни бо­же чо­го! Що це з ва­ми, Євфро­си­но Си­до­ров­но?

Євфросина. Чо­го вам тре­ба? Що вам до то­го, чо­го я роз­чер­во­нi­лась? Дай­те ме­нi по­кiй!

Сидір Свиридович. Де вже, дай­те по­кiй. Лю­ди мо­ло­дi. Бо­ро­ни бо­же чо­го: до на­пас­тi не­да­ле­ко.

Євфросина. Ви, та­ту, йшли б бо­сi в кiм­на­ту спо­чи­ва­ти; на­що вам зна­ти, чо­го я роз­го­рi­лась? Ви нас не ро­зу­мiєте, то й не пи­тай­те.

Сидір Свиридович. То й не пи­та­ти­му, а то швид­ко ста­рий ста­ну.

Євфросина. Йшли б, ма­мо, в пе­кар­ню!

Сидір Свиридович. Хо­дiм, ста­ра! Це, бач, у них не по-на­шо­му: не так, як ко­лись у нас бу­ло; пам'ятаєш? Це в них по-мод­но­му, по-те­пе­рiшньому. (По­зi­хає.) От як свiт мi­няється, та й мо­да мi­няється. (Ви­хо­дить до кiм­на­ти. Євдокія Корніївна ви­хо­дить в пе­кар­ню.)

ВИХIД 14

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Зас­по­кой­тесь, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Про­шу вас, бла­гаю, зас­по­кой­тесь! (Ти­хо.) Оце бi­да! Ще як роз­сер­диться та про­же­не ме­не з ха­ти, то про­ща­вай­те мої на­дiї на Ряб­ко­ве срiб­ло-зо­ло­то! Ох! А тут Волько та Бер­ко прис­та­ють з век­се­ля­ми за дов­ги. (Го­лос­но). Сядьте та по­го­во­ри­мо ти­хенько та лю­бенько.

Євфросина. Про ме­не… го­во­рiть що хо­че­те, бо я вто­ми­лась. (Сi­дає на ка­на­пi.)

Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но, ду­маєте, що я й справ­дi люб­лю Олен­ку? Чи мож­на ж ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу, лю­би­ти мi­ща­ноч­ку, що з ко­ши­ком га­няє по го­ро­ду та кри­чить: "Сю­ди яб­лу­чок, сю­ди со­лод­ких". Пхе! Цього нi­ко­ли, нi­ко­ли не мо­же бу­ти.

Євфросина. Ме­нi здається, що не мо­же.

Гострохвостий. А чи прав­да ж то­му, щоб я та­ку дiв­чи­ну взяв со­бi за жiн­ку? Чи та­кої ме­нi тре­ба жiн­ки! Я зна­юсь з не­аби­яки­ми людьми. В ме­не бу­ва­ють вче­нi лю­ди, в ме­не бу­ва­ють усi мит­ро­по­ли­чi ба­си.

Євфросина. I справ­дi!

Гострохвостий. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли бре­шу; до ме­не хо­дить в гос­тi сам Та­рас, се­мi­нарський со­лiст. Ча­сом до пiв­но­чi гу­ляємо та спi­ваємо. Ну, ска­жiть же, чи мож­на ж ме­нi ма­ти та­ку жiн­ку, як Олен­ка? Чи во­на ж до­теп­на по­го­во­ри­ти з уче­ни­ми людьми, прий­ня­ти їх? Ме­нi тре­ба та­кої жiн­ки, як ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

З две­рей кiм­на­ти виг­ля­дає го­ло­ва Ряб­ко­ва, з две­рей пе­кар­нi ви­со­вується го­ло­ва Євдо­кiї Кор­нiївни, а з-за неї виг­ля­дає Хим­ка, сп'явшись навш­пиньки.