На Кожум'яках

Сидір Свиридович Рябко, київський мi­ща­нин, має крам­ни­цю на По­до­лi.

Євдокія Корніївна, йо­го жiн­ка.

Євфросина, їх доч­ка.

Горпина Корніївна Скавчиха, сест­ра

Євдо­кiї Кор­нiївни, пе­ре­куп­ка, вдо­ва; пе­реп­ро­дує яб­лу­ка.

Оленка, її доч­ка.

Свирид Іванович Гострохвостий, ци­люр­ник

Настя, Ольга, Варвара, Євфро­си­ни­нi при­ятельки, пан­ни.

Химка, Ряб­ко­ва най­мич­ка.

Педоря, Гор­пи­ни­на по­ден­щи­ця.

Марта, Бублейниця.

Орина, Башмачниця

Меронія, Магдалина, пе­чорськi мi­щан­ки, бу­ли пос­луш­ни­ця­ми.

1-й митрополичий бас.

2-й митрополичий бас.

Берко й Волько, жи­ди, про­цент­щи­ки.

Міщанки, шафери, міщани та катеринщик.

Дiя дiється у Києвi, на Ко­жум'яках.

Гострохвостий та Євфросина тро­хи за­ки­да­ють по-руськiй.

Свiтлиця Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча Ряб­ка з мi­щанською обс­та­вою. Од­нi две­рi - в кiм­на­ту, дру­гi - в пе­кар­ню. Дiя дiється в не­дi­лю по обi­дi.

Євдокія Корніївна са­ма.

Євдокія Корніївна (си­дить ко­ло сто­ла i по­зi­хає). Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Чи ти оце й до­сi спиш? Вста­вай вже, бо швид­ко до церк­ви задз­во­нять на ве­чер­ню. Хо­ди сю­ди та по­сидь ко­ло ме­не. Нудьга ме­не бе­ре, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Чи ти чуєш?

Сидір Свиридович (обзи­вається з кiм­на­ти). Чи то ти ме­не кли­чеш, Яв­до­ню? Ось за­раз вий­ду, моя го­луб­ко, тiльки тро­хи про­чу­ма­юсь та по­тяг­ну­ся ра­зiв зо два. Вже й ску­чи­ла за мною! (Ви­хо­дить з кiм­на­ти i сi­дає ко­ло жiн­ки.)

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Ав­жеж ску­чи­ла.

Сидір Свиридович. Бо дав­но пак ба­чи­лись: як у го­ро­сi та й до­сi…

Євдокія Корніївна. Я тут си­дi­ла, си­дi­ла, вже все пе­ре­ду­ма­ла, вже й бо­гу мо­ли­лась.

Сидір Свиридович. Ску­чи­ла, ста­ренька, за мною, як го­луб­ка за го­лу­бом? Га? А ми та­ки, Яв­до­ню, про­жи­ли вiк, як тi го­луб'ята в пар­цi. Як я те­бе не ба­чу, то й сум ме­не бе­ре!

Євдокія Корніївна. Доб­рий сум! Пi­шов со­бi в

кiм­на­ту та й хро­пе, аж кiм­на­та дри­жить, а я тут са­ма сид­жу. Не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, Яв­до­ню, як я прис­ва­ту­вав­ся до те­бе! Як то­дi вер­тiв­ся ко­ло те­бе.

Євдокія Корніївна. Ще б пак не пам'ята­ла! На всi Ко­жум'яки не бу­ло то­дi та­ко­го вер­ту­на, як ти.

Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, як я туп­цяв кру­гом те­бе! Я до неї i звiд­тiль, i звiд­сiль, а во­на тiльки бу­ло спiд­ню гу­бу ко­пи­лить.

Євдокія Корніївна. Що ко­пи­ли­ла, то ко­пи­ли­ла, бо зна­ла на­вi­що. А прав­да, я то­дi та­ки доб­ре ви­ва­ри­ла то­бi во­ду, аж чуб був мок­рий.

Сидір Свиридович. Ой ви, жi­ноч­ки ви ка­пос­нi! До смер­тi зга­дуєте, як во­ди­ли нас. Але та­ки до­вур­ко­тав­ся. Гу­лю, гу­лю, моя ста­ре­сенька!

Євдокія Корніївна. Ко­ли б ти тiльки не був тро­хи ве­ред­ли­вий… я б з то­бою зов­сiм щас­ли­во до­жи­ла вi­ку.

Сидір Свиридович. Як­би пак я взяв за то­бою те при­да­не, що обi­цяв твiй по­кiй­ний батько, то, мо­же б, i не був та­кий ве­ред­ли­вий.

Євдокія Корніївна. I го­дi вже то­бi зга­ду­ва­ти.

Сидір Свиридович. А як­би, ста­ра, оце бу­ло твоє при­да­не, то на­ша доч­ка ма­ла б те­пер зай­ву со­теньку кар­бо­ван­чи­кiв со­бi на при­да­не. А на­шiй Євфро­си­нi тре­ба ба­га­то гро­шей: во­ни в нас не прос­тi, вче­нi - не дур­но ж вчи­лись аж три мi­ся­цi в пан­сi­онi.

Євдокія Корніївна. Ав­жеж! Що вже ви­ко­ха­ли до­ню, то ви­ко­ха­ли на всi Ко­жум'яки. Та вже, ска­за­ти прав­ду, час би їй i за­мiж iти.

Сидір Свиридович. Ав­жеж час. Але що ж то за до­ню ми ви­ко­ха­ли! На всi Ко­жум'яки!

Євдокія Корніївна. I на всю Гли­бо­чи­цю. Що ска­за­ти прав­ду, ко­ли нi­ко­го не­ма в ха­тi, то на­ша Євфро­си­на та­ка гар­на, як я ко­лись бу­ла: в неї як­раз та­кi ка­рi очi, та­кi чор­нi бро­ви, як у ме­не. В неї ввесь хист мiй!

Сидір Свиридович. Ав­жеж гар­на: все гар­не, тiльки в неї нiс та­кий… тро­хи нi­би дов­гий чи гост­рий… тро­хи та­кий як у чор­но­гу­за. Ой, ко­ли б не по­чу­ла! (Огля­дається.)

Євдокія Корніївна. От i ви­га­дуєш, ста­рий, та­ке, що нi до бо­га, нi до лю­дей. Який же в неї нiс?

Сидір Свиридович. Та­кий дос­то­ту, як i в те­бе! Як ми бра­ли­ся, то я те­бе ду­же ко­хав, ду­же ко­хав, але че­рез твiй нiс, ста­ренька, я за­га­яв­ся з сва­тан­ням, мо­же, на мi­ся­цiв зо три або й чо­ти­ри. Те­пер мож­на все ска­за­ти.

Євдокія Корніївна (сер­диться). Оцього я вже не люб­лю! Оце вже ти ве­ре­дуєш. Який же в ме­не нiс? Здається, та­кий, як i в усiх лю­дей. Ко­ли вже на прав­ду пiш­ло, то й я приз­на­юсь, що й твоя верх­ня гу­ба то­дi бу­ла не ду­же то­ненька: та­ки та­ка, як нi­мецька ков­ба­са. Приз­на­тись, i я дов­го ду­ма­ла, по­ки те­бе по­лю­би­ла.