На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Оленка. Ой, як же на то­бi бли­щить зо­ло­то! Не­на­че на об­ра­зi.

Варвара. Як ти Євфро­си­но, сьогод­ня роз­кiш­но вбра­ла го­ло­ву!

Оленка. Якi в те­бе, Євфро­си­но, ста­ли те­пер ве­ли­кi ко­си. Як ви бу­ли бiд­нi­шi, то в ме­не бу­ли дов­шi ко­си, нiж у те­бе, а як ви роз­ба­га­тi­ли, то в те­бе аж ут­роє бiльшi ко­си ви­рос­ли.

Євфросина i всі три приятельки смi­ються.

Євфросина. От вже ко­жум'яцька прос­то­та!

Чи вже ж ти ду­маєш, що у всiх па­нiв на го­ло­вi свої ко­си?

Оленка. Нев­же ж чу­жi?

Ольга. А чом же не вбра­тись i в чу­жi ко­си, аби бу­ло гар­но?

Оленка. А я все бу­ло ди­ву­юсь, чо­го в тих ба­га­тих па­нiв та­кi здо­ро­вецькi ко­си­ща, не­на­че в кож­ної ку­де­ля на го­ло­вi або по­вiс­мо ко­но­пель.

Євфросина. Ку­пи, Олен­ко, й со­бi та­ке по­вiс­мо та по­че­пи на го­ло­ву. По­ба­чиш, як пок­ра­щаєш.

Настя. Не­дур­но ти, Євфро­си­но, так сьогод­ня приб­ра­лась. Еге? Ко­гось ждеш?

Євфросина. Мо­же, ко­го й жду, та не ска­жу ко­го.

Настя. А я вга­даю, хоч ти й не ска­жеш.

Євфросина. Ба не вга­даєш!

Настя. Ба вга­даю.

Євфросина. Ба не вга­даєш.

Настя. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­да­ла, ко­ли не вга­даю.

Євфросина. Ану ска­жи, як по­чи­нається йо­го проз­ви­ще.

Настя. Го…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. По­па­ла пальцем в са­мi­сiньке не­бо.

Настя. Знаю я йо­го! Бi­гає за ба­риш­ня­ми як не­са­мо­ви­тий.

ВИХIД 17

Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.

Гострохвостий вхо­дить в шля­пi, в ру­ка­вич­ках i з па­лич­кою. Шляпа на го­ло­вi на­ба­кир. Вiн усе тре ру­ки - по­ка­зує ру­ка­вич­ки.

Євфросина (ти­хо). Як б'ється моє сер­це! Бо­же мiй!

Гострохвостий. (кла­няється). Мiй най­ниж­чий пок­лiн то­му, хто в сьому до­му, а по­пе­ред усього вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но. (По­дає Євфро­си­нi ру­ку.) Хоч я не знаю, ко­го я тут ба­чу i з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, але в до­мi та­кої ба­риш­нi, як Євфро­си­на Си­до­ров­на, я спо­дi­ва­юсь, що поз­на­ком­люсь не аби з ким. Рi­кi­мiн­дуй­те ме­не, про­шу вас. (Здiй­має ду­же по­ма­леньку ру­ка­вич­ки, щоб по­ка­за­ти їх.)

Євфросина. Се мої близькi при­ятельки i су­сi­ди.

Настя. Ме­нi здається, що ми та­ки не зов­сiм нез­на­ко­мi… Ме­нi здається, що ми вже десь ба­чи­лись.

Гострохвостий. Мо­же, мо­же… В ме­не так ба­гацько зна­ко­мих ба­ри­шень по всьому Києву, що й на два во­зи не за­бе­реш. Мо­же, я й за­був­ся. Рi­кi­мiн­ду­юсь вам: Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (Ти­хо.) З цiєю не варт би й зна­ко­ми­тись, як я при­ди­вив­ся при свiт­лi: нiс, як ци­бу­ля, а очi, як у со­ви. (До Ольги й Вар­ва­ри.) Рi­кi­мiн­ду­юсь i вам. Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (По­ба­чив­ши Олен­ку, пи­тає в Євфро­си­ни.) А це ж хто та­кий?

Євфросина. Та це моя ро­дич­ка… жи­ве тут не­да­леч­ке з ма­тiр'ю; тор­гу­ють яб­лу­ка­ми. Вбо­гi лю­ди.

Гострохвостий. (при­див­ляється до Олен­ки. Ти­хо). Яка ж во­на гар­на оця ко­жум'яцька мi­ща­ноч­ка! Та­кої й на Хре­ща­ти­ку, i в Лип­ках чор­та з два знай­деш. (До Євфро­си­ни го­лос­но.) Про­шу вас, по­рi­кi­мiн­дуй­те ме­не своїй ро­дич­цi. Для вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, я го­то­вий поз­на­ко­ми­тись з ва­ши­ми ро­ди­ча­ми, хоч би i в де­ся­то­му ко­лi­нi, хоч би во­ни й яб­лу­ка­ми та ме­дя­ни­ка­ми тор­гу­ва­ли.

Євфросина (ти­хо), Ат… прос­тенька со­бi дiв­чи­на… Зов­сiм не нам рiв­ня.

Гострохвостий. (до Олен­ки). Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий з своєю осо­бою! (По­дає Олен­цi ру­ку; Олен­ка не бе­ре й со­ро­миться.) Не со­ром­тесь-бо, по­дай­те ме­нi свою бi­лу руч­ку.

Оленка од­вер­тає ли­це i лед­ве прос­тя­гає йо­му ру­ку.

Будьте ж смi­ли­вi­шi!

Оленка. От i знай­шли бi­лу ру­ку. Не­ма моїм ру­кам од чо­го бi­лi­ти.

Гострохвостий. То ку­пiть ру­ка­вич­ки.

Оленка. Я зро­ду не но­си­ла ру­ка­ви­чок. Да­ла­ся я вам на смiх!

Євфросина i при­ятельки ос­мi­ха­ються.

Гострохвостий. (ти­хо). Яка ж гар­на ця мi­ща­ноч­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, як шну­роч­ки, щiч­ки, як па­ля­нич­ки. Як­би до­вi­да­тись, хоч де во­на жи­ве.

Оленка. Як вас чуд­но про­зи­ва­ють.

Гострохвостий. Мо­же, й чуд­но. Вся­ко­во бу­ває. Бу­ває й чуд­нi­ше.

ВИХIД 18

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (ви­хо­дить з пе­кар­нi). Доб­ри­ве­чiр вам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Оце я по­чу­ла ваш го­лос, та й не ви­дер­жа­ла: прий­шла пос­лу­ха­ти вас, хоч у ме­не дi­ла, аж го­ло­ва бi­ла. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi, i я хоч на час ся­ду та пос­лу­хаю вас. Оце шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го. Вiн вас усе зга­дує. От би нас­лу­хав­ся. (Сi­дає.) Ото моя Євфро­си­на та й мiй ста­рий все ка­жуть, що не­ма в свi­тi нi­чо­го кра­що­го й луч­чо­го, як ро­зум­нi i вче­нi лю­ди.