На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Горпина. Ну й при­рiв­няв.

Гострохвостий. Так я не­за­ба­ром до вас i на за­ру­чи­ни.

Горпина. Про ме­не, й про­си­мо; тiльки, здається, у вас нi за со­бою, нi пе­ред со­бою… так, як i в нас. Тiльки й доб­ра, що брит­ви та язик у ро­тi, як брит­ва.

Гострохвостий. Не ду­май­те так, Гор­пи­но Кор­нiївно! В ме­не, ви са­мi знаєте, i Оленка знає, своя ци­люр­ня…

Горпина. Ма­буть, тiльки що ци­люр­ня. Та вже бог iз ва­ми. Ко­ли вам моя Оленка спо­до­ба­лась, то й при­ходьте до ме­не в гос­тi. В ме­не швид­ко бу­дуть гос­тi, бо я в чет­вер iме­нин­ни­ця;

обi­ця­лись i нап­ро­шу­ва­лись та­ки са­мi мої ку­ми з Ко­жум'як, з Ста­ро­го Києва і на­вiть Пе­чорська. Для ку­мiв я вже не по­жа­лiю хлi­ба-со­лi.

Гострохвостий. То бу­де пир на ввесь мир.

Горпина. Хоч не на ввесь мир, та все-та­ки бу­де пир. При­ходьте, мо­же, й по­го­ди­мось, ко­ли у вас язик не та­кий, як ва­шi брит­ви.

Гострохвостий. Доб­ре-доб­ре. (Ти­хо.) Яка ж кра­са Олен­чи­на. Для її кра­си варт на­вiть па­ну Гост­рох­вос­то­му оцi вiд­ра за­нес­ти до ха­ти. (голосно.) Вiзьму ж я вiд­ра, щоб вам, Олен­ко, бу­ло до­до­му йти ле­генько. (Бе­ре вiд­ра на пле­чi i крек­че. Ти­хо.) Ой, обш­мульгаю ж я со­бi пле­чi! Се на­ди­бав ли­хо ко-жум'яцьке! Ко­ли б ще яка чор­тя­ка не вгля­дi­ла та не розб­ре­ха­ла на ввесь По­дол, ко­ли ще са­ма Ска­ви­чи­ха завт­ра не розб­ре­ше на ввесь Київ.

Пiсню на го­рi лед­ве чуть. 

Хлопче мо­лод­че, який ти ле­да­що, Задумав же­ни­тись, сам не знаєш на­що; Будеш гiр­ко пла­кать, до­лю прок­ли­на­ти, I ку­ла­ка­ми сльози ути­ра­ти!

Пiсня за­ми­рає.

Горпина. От та­ки й Горпина Ска­ви­чи­ха дiж­да­лась, що її доч­цi Олен­цi та­кi па­ни­чi но­сять вiд­ра з во­дою!

Завiса па­дає.

ДIЯ ТРЕТЯ

Просторна Гор­пи­ни­на ха­та. Збо­ку - две­рi в пе­кар­ню. Ко­ло гру­би за­вi­ше­нi пi­чур­ки; в од­нiй пi­чур­цi-здо­ро­ва ма­кiт­ра з пи­ро­га­ми, в дру­гiй пi­чур­цi - пляш­ки з нас­той­ка­ми. День.

ВИХIД 1

Гострохвостий.

Гострохвостий. (вхо­дить). Не­ма нi­ко­го. Що це за ди­во! Де се во­ни по­дi­ва­лись? А ка­за­ла вчо­ра Ска­ви­чи­ха, що в неї бу­де пир на ввесь мир… Мо­же, збре­ха­ла? Але ж я но­сом чую десь смач­нi пи­ро­ги. (Хо­дить по ха­тi й ню­хає.) Їй же бо­гу, десь пи­ро­ги пах­нуть, та ще й не­да­леч­ке. (Ню­хає кру­гом стiн.) От уже на­дi­лив ме­не бог своїми да­ра­ми: ок­рiм ро­зу­му доб­ро­го, маю до то­го доб­ро­го но­са. Ой, пи­ро­ги пах­нуть, та не знаю де! (Зна­хо­дить пi­чур­ку, одс­ло­няє зас­лон­ку.) Ось де во­ни! Пов­нi­сiнька ма­кiт­ра! Що бог дасть, а вже поп­ро­бую: не ви­дер­жу! (Ха­пає два пи­ро­ги в обид­вi ру­ки i їсть. 3 пе­кар­нi чуть го­лос Пе­до­рi.)

ВИХIД 2

Гострохвостий i Педоря.

Педоря (з пе­кар­нi). А хто там? А ко­та! А тпрус, пся­вi­ро! Прос­тя­гає пи­ро­ги. (Вбi­гає i розс­тав­ляє ру­ки.)

Гострохвостий. Ти б ска­за­ла: ки­цю, ки­цю! На то­бi пи­рiж­ка! А то прис­каєш, аж гу­би бренька­ють, не­на­че стру­ни.

Педоря. Що це ви ро­би­те? Ко­го вам

тре­ба? Хто ви та­кий?

Гострохвостий. (за­пи­ха­ючись пи­ро­га­ми). Пот­ри­вай, бо пельку затк­нув на­чин­кою… А як те­бе звуть?

Педоря. Ко­го вам тре­ба! Хто ви та­кий?

Гострохвостий. А як те­бе звуть?

Педоря. Як кру­пи де­руть. (Ви­ди­рає з рук пи­ро­га.) Оце ли­шенько! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв. Са­ма ха­зяй­ка по­лi­чи­ла. Ска­жуть, що я поїла… (Кри­чить у вiк­но.) Тiт­ко Гор­пи­но, тiт­ко! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв, а те­пе­реч­ки тiльки п'ятде­сят вi­сiм. Не я вин­на! Щось вше­ле­па­лось у ха­ту та й узя­ло два пи­ро­ги. (Гост­рох­вос­тий бе­ре знов два пи­ро­ги. Пе­до­ря ки­дається до йо­го, од­нi­має ма­кiт­ру.) Оце якась мос­ковська пе­ня вше­ле­па­лась у ха­ту! Геть же! Не бе­рiть, бо пи­ро­ги лi­че­нi! Тiт­ко Гор­пи­но! Вже тiльки п'ятде­сят шiсть…

Гострохвостий. Та цить! Як-бо те­бе звуть? (Мор­гає й же­ни­хається.)

Педоря. Та Пе­до­ря! Од­че­пiться од ме­не та не за­чi­пай­те ви­ро­гiв.

Гострохвостий. Не­гар­но те­бе звуть, а мо­ло­ди­ця з те­бе не­по­га­на! А приз­най­ся, чи ба­га­то тiт­ка Гор­пи­на по­на­пi­ка­ла та по­на­ва­рю­ва­ла?

Педоря. А вам на­що?

Гострохвостий. На те, що тре­ба. Чи й за­пi­кан­ка й ва­ре­ну­ха є? Га? Чи не ковт­ну­ти тро­хи, га?

Педоря. Оце вже й бiс йо­го ви­дав так ро­би­ти. Щось улiз­ло в ха­ту, поїло пи­ро­ги, ще й го­рiл­ку вип'є, а на моїй шиї все те око­шиться. Тiт­ко Гор­пи­но! Та йдiть-бо сю­ди!

Гострохвостий. (п'є го­рiл­ку на­хильцi з пляш­ки). Та пот­ри­вай! Не кри­чи! Я сам приз­на­юсь. Я свiй чо­ло­вiк в сiм до­мi.

Педоря. Та й своїм не при­па­дає горш­ки дер­ти. По­лiз по горш­ках, на­че ко­тя­ка. (Ви­хо­дить.)

ВИ­ХIД 3

Горпина й Гострохвостий.

Горпина (вхо­дить). Хто тут улiз у ха­ту? Чо­го це Пе­до­ря ре­пе­тує? Чи це ви, Сви­ри­де Iва­но­ви­чу?

Гострохвостий. Це я, ма­мо! Доб­ри­день вам в ва­шiй гос­по­дi. Поз­до­ров­ляю вас з сьогод­нiш­нiм днем, з свя­ти­ми ва­ши­ми iме­ни­на­ми та й з пи­ро­га­ми. (Ки­дається до Гор­пи­ни й цi­лується з нею.) Дай вам гос­по­ди щас­тя й здо­ров'я, й чо­го ви тiльки про­си­те в бо­га!

Горпина. Та го­дi, го­дi! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цi­лу­ва­ли ме­не в ли­ця, а те­пер… Але ж гар­ний оцей вра­жий па­нич! Як мед з ма­ком! А я вже вас i не спо­дi­ва­лась; ду­ма­ла, що ви­пус­ти­ла вас з рук, так i на­вi­ки вте­ря­ла.

Гострохвостий. По­га­но ро­би­ли, ко­ли так ду­ма­ли. А я по­ки­нув своє дi­ло, а до вас та­ки приб­лу­див­ся, ще й пи­ро­гiв ва­ших по­куш­ту­вав. Тут ва­ша Пе­до­ря нез­гiр­ше вас, тро­хи ме­нi не про­ва­ли­ла ган­чiр­кою го­ло­ви!

Горпина. О, Пе­до­ря зу­ба­та! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi, ко­ли ви зай­шли до ме­не та ще й з доб­рою дум­кою, та по­ба­ла­каємо лю­бенько.

Гострохвостий. А от я й прий­шов. А ви ж ме­нi вчо­ра не вi­ри­ли, як я бо­жив­ся, як я при­ся­гав­ся! Ви ду­ма­ли, що я по­хо­жий на дру­гих на­ших па­ни­чiв. Нi, Гор­пи­но Кор­нiївно! Сви­рид Йва­но­вич не з та­кiвських. Не на те ме­не ро­зу­му ба­га­то в го­ло­вi, щоб ду­ри­ти дiв­чат.