На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Через сце­ну пе­ре­хо­дять дiв­ча­та з вiд­ра­ми; де­якi зос­та­ються й слу­ха­ють хор, ба­ла­ка­ючи. З го­ри схо­дять кiлька хлоп­цiв i прис­та­ють до їх. Оленка ви­хо­дить з вiд­ра­ми i стає.

Оленка. Як гар­но спi­ва­ють хлоп­цi! Ста­ну та пос­лу­хаю хоч на ча­сок. За ти­ми яб­лу­ка­ми, за тiєю бi­га­ни­ною не­ма ме­нi цi­лi­сiнький день прос­вiт­ку. Мо­же, й Гострохвостий там си­дить на го­рi та спi­ває? Бо­же мiй ми­лий! На­що ж я йо­го по­лю­би­ла, ко­ли я знаю, що вiн на ме­не й не гля­не, й сло­ва до ме­не не про­мо­вить!

Гострохвостий. (вгля­дiв­ши

Олен­ку). Во­на йде з вiд­ра­ми! Во­на! (Пiд­хо­дить.) Доб­ри­ве­чiр вам, Олен­ко! (Ски­дає шля­пу, кла­няється i по­дає ру­ку.)

Оленка (за­со­ро­мив­шись). Доб­ро­го здо­ров'я! (По­дає йо­му ру­ку.) Ой, не да­вiть так здо­ро­во! Ой, як ви ме­не зля­ка­ли, що я й нес­тя­ми­лась! (Важ­ко ди­ше. Ти­хо.) Бо­же мiй! Сер­це моє тро­хи не вис­ко­чить з гру­дей.

Гострохвостий. Мо­же, ви вто­ми­лись, не­су­чи вiд­ра? Дай­те, я вам трош­ки пiд­не­су. (Хо­че взя­ти вiд­ра.)

Оленка. Що це ви? Чи то мож­на, щоб ви нес­ли вiд­ра?

Гострохвостий. Нi­чо­го; тут нiх­то не ба­чить. Для вас я го­то­вий не тiльки що вiд­ра нес­ти, для вас я пе­ре­нiс би усю кри­ни­цю до ва­шої ха­ти.

Оленка (спо­кiй­но). Не тре­ба ме­нi ва­шої по­мо­чi. До­не­су й са­ма, як зду­жа­ти­му…

Гострохвостий. Для вас, для вас я го­то­вий цi­ле Днiп­ро пе­ре­нес­ти у ва­шу ха­ту.

Оленка. Пе­ре­не­сiть для своєї Євфро­си­ни. Та­ких по­ма­га­чiв ме­нi не тре­ба. (Одхо­дить з вiд­ра­ми.)

Гострохвостий. (до­га­няє й бе­ре її за ру­ку), Ко­ли б ви зна­ли…

Оленка. Я нi­чо­го не знаю. (Одпи­хає йо­го ру­ку.) Йдiть со­бi до своєї Євфро­си­ни або до тих бари­шень, що бу­ли в гос­тях у Євфро­си­ни, а ме­не, бiд­ної, не за­чi­пай­те.

Гострохвостий. Тi всi ба­риш­нi не вар­тi од­нiєї ва­шої бро­ви. Ви най­кра­ща пан­на на всi Ко­жум'яки. Вам не­ма тут рiв­нi на цi­лий Київ.

Оленка. Яка я пан­на! От Євфросина, то пан­на: во­на уби­рається в шов­ко­вi сук­нi; їй ма­ти ку­пи­ла зо­ло­тi се­реж­ки; в неї на го­ло­вi пiв­пу­да кiс. Ото так пан­на! Ви з ме­не смiєтесь. Йдiть со­бi до Євфро­си­ни.

Гострохвостий. Ко­ли б ви зна­ли, якi ви гар­нi, яке у вас гар­не лич­ко, якi оч­ки (заг­ля­дає), то ви б не го­во­ри­ли то­го. Прав­да, вам нiх­то не ка­зав в вi­чi, що ви гар­нi?

Оленка. Мо­же, ва­ша й прав­да, але ви бу­де­те сва­та­ти Євфро­си­ну.

Гострохвостий. I хто вам на­го­во­рив оце? Бо­жусь вам i при­ся­га­юсь пе­ред братською чу­дов­ною бо­го­ро­ди­цею, що се все брех­ня. Бо­дай я по­ка­лi­чив­ся i на­вiть за­рi­зав­ся своїми ж брит­ва­ми, ко­ли цьому прав­да. Я вас, Олен­ко моя до­ро­га, люб­лю i бiльше нi­ко­го не бу­ду лю­би­ти!

Оленка (ти­хо). Бо­же мiй! А що, як вiн прав­ду ка­же? Я аж ум­лi­ваю. (го­лос­но) Не так ви уви­ва­лись ко­ло Євфро­си­ни, не так ви го­во­ри­ли до неї, щоб

я вам пой­ня­ла вi­ри. Ви зо мною го­во­ри­те прос­то, а з Євфро­си­ною го­во­ри­ли по-вче­но­му, бо ви її лю­би­те.

Гострохвостий. Але ж бо­жу­ся вам, при­ся­га­юсь! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, не­хай ме­не по­ка­рає братська бо­го­ро­ди­ця! Ще не вi­ри­те?

Оленка мов­чить i за­ду­мується.

Нехай ме­не оця си­ра зем­ля пог­ли­не! Бо­дай я вто­пив­ся в ка­на­вi, в оцiм бо­ло­тi! Ще не вi­ри­те?

Оленка ду­має.

Нехай ме­не ко­жум'яцькi со­ба­ки заг­ри­зуть! Щоб я до своєї ха­ти не дiй­шов, щоб моя ци­люр­ня зго­рi­ла цiєї но­чi, ко­ли я бре­шу, ко­ли я вас не люб­лю! Ще не вi­ри­те?

Оленка (ти­хо до се­бе). Бо­же мiй, який вiн гар­ний! Я ще зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го та­ко­го гар­но­го, од­ко­ли бi­гаю з ко­ши­ком по Києву. Сер­це моє, сер­це моє бiд­не! Не вдер­жиш­ся ти в гру­дях.

Гострохвостий. Ще не вi­ри­те?

Оленка. Я ра­да б вi­ри­ти, та ви ду­же ро­зум­нi, як усi ка­жуть, а я ду­же бiд­на й прос­та. Ко­ли б я бу­ла ба­га­та, я б вам по­вi­ри­ла.

Гострохвостий. На­вi­що вам те до­ро­ге уб­ран­ня, ко­ли ва­шi очi, ва­шi бро­ви кра­сять вас луч­че од Євфро­си­ни­них зо­ло­тих се­ре­жок. Ви­ходьте до ме­не ти­хенько од ма­те­рi сю­ди хоч що­ве­чо­ра. Доб­ре?

Оленка. Як моя ма­ти до­вi­да­ються про те, би­ти­муть ло­ма­кою так, що я не пот­рап­лю, ку­ди втi­ка­ти.

Гострохвостий. То ска­жiть своїй ма­те­рi, що я бу­ду сва­та­ти вас, що я бу­ду же­ни­тись iз ва­ми. (Ти­хо.) Ой, страш­на ж її ма­ти! Ще як по­па­де ме­не в свої ла­пи, то вит­ря­се з ме­не ду­шу. (Огля­дається на всi бо­ки)

Оленка. Чи вже ж то­му прав­да? Хi­ба ж я вам рiв­ня?

Гострохвостий. Олен­ко моя! Сер­це моє! (обнi­має її) Я впа­ду отут се­ред шля­ху пе­ред то­бою на ко­лi­на, бо я люб­лю те­бе.

Оленка (кла­де йо­му ру­ки на пле­чi i при­па­дає на пле­че). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я люб­лю вас, як ще нi­ко­го так не лю­би­ла.

ВИХIД 4

Оленка, Свирид Іванович i Горпина Корніївна.

Горпина (шу­кає ко­гось i при­див­ляється до Олен­ки i Гост­рох­вос­то­го), Нев­же ж се моя Оленка об­нi­мається i цi­лується з якимсь во­ло­цю­гою! Бач, де во­на! А я її жду та жду! (До Олен­ки.) Чи се ж то­бi не стид та не со­ром об­нi­ма­тись з хлоп­ця­ми? Та це Сви­рид Iва­но­вич! Та це Гострохвостий! То це той ве­ли­ко­ро­зум­ний, що ду­рить ото­го ста­ро­го дур­но­го Ряб­ка та й йо­го ве­ли­ко­ро­зум­ну Євфро­си­ну! От так-так! Сього я од вас уже не спо­дi­ва­лась! (Ки­дається до Олен­ки.) Чо­го ти тут стоїш iз ним се­ред ули­цi? (При­сi­кується.) А ти, по­ган­ко! Та в те­бе ж ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а то­бi вже з хлоп­ця­ми цi­лу­ва­тись!