На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що в ме­не та­ких тi­ток не­ма.

Ольга. В ме­не та­ких тi­ток не­ма, але за­те моя ма­ти зовсім та­ка, як твоя тiт­ка Горпина.

Настя. Чо­го це ти, Євфро­си­но, так уб­ра­лась, як на Ве­лик­день? Пев­но, ко­гось ждеш у гос­тi? Га? Ска­жи-бо, ска­жи! Приз­най­ся.

Євфросина. Мо­же, жду, а мо­же, й нi. Там-то ме­нi ве­ли­кiй кло­пiт.

Хто схо­че, прий­де, а хто не схо­че, то, про ме­не, як схо­че.

Ольга. Це в те­бе, Євфро­си­но, но­ве плат­тя, та ще й шов­ко­ве.

ВИХIД 12

Ті самі та Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (з по­ро­га). Ав­жеж шов­ко­ве, та ще й до­ро­ге: по три кар­бо­ван­цi пла­ти­ла за ар­шин. (Вхо­дить.) Здо­ро­вi бу­ли! (Цi­лується зо всi­ма.) А ва­шi ма­те­рi жи­вi, здо­ро­вi?

Настя, Ольга, Варвара. Жи­вi й здо­ро­вi i вам кла­ня­ються. А вас як бог ми­лує?

Євдокія Корніївна. Та во­ло­чу­ся до кот­ро­го ча­су. Це ми спра­ви­ли Євфро­си­нi од­но шов­ко­ве плат­тя, а оце ду­маємо ще й дру­ге спра­ви­ти, бо…

Євфросина. Го­дi вже, ма­мо, хва­ли­тись. Вже й знай­шли, чим хва­ли­тись; не­на­че справ­дi яке ди­во шов­ко­ве плат­тя.

Євдокія Корніївна. Та ще оце ми ку­пи­ли Євфро­си­нi но­вi зо­ло­тi се­реж­ки та зо­ло­тi… як-бо їх… каб­луч­ки на ру­ки… їй-бо­гу, за­бу­ла. Ось по­ка­жи-бо, Євфро­си­но! Там та­кi, так i ся­ють на всю ха­ту.

Євфросина (сер­ди­то). Ет, ви­га­да­ли! Знай­шли, чим хва­ли­тись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, по­ка­жи! По­ка­жи-бо, Євфро­си­но, не­хай ми по­ди­ви­мось. По­ка­жи, сер­це!

Євфросина. Не­хай пе­ре­го­дя. Ме­не не ду­же кор­тить: я звик­ла до то­го. Iдiть, ма­мо, в пе­кар­ню та зго­туй­те нам за­кус­ку.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду! За всi го­ло­ви. (Ви­хо­дить.)

ВИ­ХIД 13

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя (ла­пає пальця­ми Євфро­си­ни­не плат­тя). Яке ж гар­не твоє плат­тя! Ото як­би со­бi та­ке спра­ви­ти. Та яке ши­ро­ке та доб­ря­ще! А як ше­лес­тить! А пе­рей­ди, Євфро­си­но, че­рез ха­ту.

Євфросина гор­до пе­ре­хо­дить че­рез ха­ту i зу­мис­не ше­лес­тить хвос­том.

Варвара. Ой, як же ше­лес­тить! Ше­лесь-ше­лесь! Не­на­че лис­тя на вiт­рi. А який хвiст! Здається, увесь ше­лест на хвос­тi.

ВИХIД 14

Ті самі й Оленка.

Оленка (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi!

Всі. Доб­ро­го здо­ров'я! Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва.

Оленка. Моя ма­ти ляг­ли спо­чи­ва­ти та й ка­жуть: пi­ди до Євфро­си­ни та по­гу­ляй трош­ки. А я оце - й прий­шла.

Євфросина. Сi­дай, Олен­ко!

Оленка. Це в те­бе, Євфро­си­но. но­ве плат­тя? Та яке гар­не, як зо­ло­то.

Євфросина. Ма­буть; чи по­до­бається то­бi хоч тро­хи?

Оленка. Де вже пак не по­до­бається! Ме­нi та­ко­го й до смер­тi не но­си­ти. Ох! (Зiт­хає.)

Євфросина. А мо­же, пос­ва­тає хтось ба­га­тий, то й но­си­ти­меш.

Настя, Ольга, Варвара. По­ка­жи-бо, Євфро­син­ко, зо­ло­тi се­реж­ки та брас­ле­ти, по­ка­жи!

Євфросина. Та вже нiг­де дi­тись: тре­ба по­ка­за­ти. (Йде в кiм­на­ту й ви­но­сить се­реж­ки й брас­лет.)

Всі. Ой, гар­нi ж! Аж бли­щать, аж го­рять! Так i ся­ють на всю ха­ту.

ВИХIД 15

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (вбi­гає з пе­кар­нi про­жо­гом). Аж трид­цять кар­бо­ван­цiв зап­ла­ти­ла своїми ру­ка­ми! На­дiнь, Євфро­син­ко, то й я по­див­люсь.

Євфросина. Та­ки не втер­пi­ли, при­бiг­ли: ще й Хим­ку сю­ди при­ве­дiть. Пi­дiть-бо, ма­мо, в пе­кар­ню, а то Хим­ка там все пе­ре­па­лить та пе­ре­ва­рить.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду. (Ви­хо­дить.)

Євфросина на­дi­ває пе­ред дзер­ка­лом се­реж­ки й брас­лет.

Всі. Ой, як бли­щать! А по­вер­нись, Євфро­син­ко!

Оленка. Яка ти ста­ла гар­на в се­реж­ках! Вдвоє пок­ра­ща­ла.

ВИХIД 16

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай ме­нi, Євфро­си­но, в ру­ки брас­лет: ще зро­ду в ру­ках не дер­жа­ла зо­ло­та.

Євфросина. Ти, Олен­ко, як ма­ла ди­ти­на. На, про ме­не, й по­держ, та тiльки не впус­ти, бо ще й ро­зiб'єш.

Оленка (бе­ре брас­лет i при­мi­ряє на ру­ку). От­же й до моєї ру­ки прис­тає; їй-бо­гу, прис­тає. I моя ру­ка не ду­же чор­на для зо­ло­та.

Варвара. Як­би пак бу­ло, то й прис­та­ло б.

Оленка. Та го­ренько, що не­ма.

Євфросина. Та не дер­жи-бо так близько ко­ло ро­та: на зо­ло­то не мож­на ди­ха­ти, бо стем­нiє. Дай ли­шень сю­ди! (Бе­ре й на­дi­ває на ру­ку.)