На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Сидір Свиридович. А все-та­ки по­лю­би­ла! I я те­бе по­лю­бив, хоч твоїм но­сом хоч у де­ре­во сту­кай.

Євдокія Корніївна. I що ти вер­зеш? От уже не люб­лю. (Одвер­тає ли­це)

Сидір Свиридович. Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на­ша Євфро­си­на не та­ка гар­на, як ро­зум­на. От уже що ро­зум­на, то ро­зум­на, ще й до то­го вче­на. Ку­ди вже, ста­ра, нам з то­бою рiв­ня­тись до неї. Вже й не знаю, в ко­го во­на вда­лась ро­зу­мом: в ме­не не­аби­який ро­зум, i в те­бе не гурт бу­ло ро­зу­му

й за­мо­ло­ду, а на ста­рiсть i той, що був, не знаю, де дiв­ся.

Євдокія Корніївна. То це вже я й дур­на ста­ла? Оцього я вже не зне­су!

Сидір Свиридович. Цить, цить, ста­ренька! Я тiльки ка­жу, що Євфро­си­на да­ле­ко ро­зум­нi­ша од те­бе.

Євдокія Корніївна. Ав­жеж ро­зум­нi­шої од неї не­ма на всi Ко­жум'яки i на всю Гли­бо­чи­цю; тiльки во­на якась гост­ра, пал­ка, як огонь.

Сидір Свиридович. От уже твоя сест­ра Гор­пи­на, так так, що ро­зум. Як пус­тить язи­ка, то вiн у неї, як мли­но­ве ко­ле­со, тiльки дрррр… Ме­ле ра­зом i ше­ре­тує. А ти мнеш, мнеш тим язи­ком… Так ним м'яла, i як ми бра­ли­ся.

Євдокія Корніївна. Що це з то­бою сьогодня ста­ло­ся! Та на­що ж ти ме­не брав, ко­ли в ме­не i нiс, як у чор­но­гу­за, i язик, як ко­ло­да, i ро­зум десь дiв­ся?

Сидір Свиридович. На те брав, що бу­ло тре­ба… бо по­лю­бив те­бе, моя ста­ренька.

Євдокія Корніївна. Як же ти ме­не по­лю­бив, ко­ли я бу­ла по­га­на? Оце справ­дi шту­ка!

Сидір Свиридович. Та бач, ста­ра, мо­ло­дий хло­пець ча­сом не­на­че зду­рiє. I я, ма­буть, то­дi…

Євдокія Корніївна (встає). Оцього я вже не зне­су! Це вже ме­не до слiз до­во­дить! I та­ка, i ся­ка, i но­са­та, i ми­за­та, i дур­на, i без'язи­ка. (Плак­си­во) Ти за­був, що я твоя жiн­ка?

Сидір Свиридович. То я жар­тую! Та сха­ме­нись! Я ве­ре­дую; ще не про­чу­мав­ся.

Євдокія Корніївна. До­ки ти ме­не драж­ни­ти­меш, мов со­ба­ку!

Сидір Свиридович. Цить, цить, го­лу­боч­ко! Їй-бо­гу, я не хо­тiв то­го ска­за­ти. Якось са­мо на язик лi­зе. Що це та­ке зо мною? Пху на те­бе, са­та­но!

Євдокія Корніївна. Пос­тiй! Прий­де сест­ра, то я по­жа­лi­юсь.

Сидір Свиридович. Ой ли­шеч­ко! Що хоч ро­би ме­нi, тiльки не ка­жи Гор­пи­нi.

ВИХIД З

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина вбi­гає в ха­ту з по­рож­нiм ко­ши­ком на ру­цi.

Горпина. Доб­ри­ве­чiр вам у ва­шу ха­ту! (Ки­дає до по­ро­га ко­шик i роз­ля­гається на стiльцi.) Оце вто­ми­лась! Бi­га­ла, бi­га­ла, як той хорт за зай­ця­ми, до­ки не вип­ро­да­ла усiх яб­лук; а це ду­маю: да­вай за­бi­жу до Ряб­ка та ковт­ну чар­ку го­рiл­ки.

Сидір Свиридович. До яко­го Ряб­ка? В ме­не був со­ба­ка Ряб­ко, та я дав­но прог­нав йо­го з дво­ру, що так по­га­но драж­ни­ли.

Горпина. Хi­ба ж вас не Ряб­ком драж­ни­ли та й те­пер драж­нять на Ко­жум'яках? Ку­ди ж пак! За­па­нi­ли на­шi!

Сидір Свиридович. А хоч би тро­хи й за­па­нi­ли? Та й доч­ку ж маємо вче­ну: вчи­лась у пан­сi­онi аж три мi­ся­цi. Тре­ба вам якось кра­ще нас ве­ли­ча­ти.

Горпина. Чу­ли ми вже цiєї, чу­ли. Да­вай лиш, сест­ро, чар­ку го­рiл­ки або чаю, або чо­го-не­будь, бо в ме­не пелька за­сох­ла од бi­га­ни­ни. Лю­дям не­дi­ля, а ме­нi все бу­день. Хим­ко! Хим­ко! роз­ди­май там мер­щiй са­мог­рай, чи са­мо­вар!

ВИХIД 4

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович, Горпина й Химка.

Химка (виг­ля­дає з пе­кар­нi в две­рi). За­раз, за­раз! Роз­ди­ма­ла, роз­ди­ма­ла хвар­ту­хом, так нi­чо­го не по­ма­гає.

Горпина. Дми, про ме­не, хоч ха­ля­вою, та да­вай швид­ше са­мо­вар. Чи є в твоїх ха­зяїнiв го­рiл­ка?

Химка. А хi­ба ж я ла­зи­ла по ха­зяй­ських шах­вах? В шин­ку, знаю доб­ре, що є.

Горпина. То ке сю­ди на стiл цi­лий шинк.

Сидір Свиридович. Ого-го! Ще й жи­да впре­те сю­ди на стiл з шин­ком.

Химка. Цiй тiт­цi все жар­ти. (Ви­хо­дить.)

ВИХIД 5

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина. Пот­ри­вай, Хим­ко, по­ба­ла­каємо!

Сидір Свиридович. Ой, не кри­чiть так здо­ро­во, Гор­пи­но Кор­нiївно!

Горпина. А хi­ба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не? Ба бу­ду оце вур­ко­та­ти, так як ви уд­вох! Чо­го це ти, Яв-до­хо, на­ду­лась, на­че той iн­дик пе­ред смер­тю?

Сидір Свиридович. Яв­до­хо… Знай­шла Яв­до­ху! Ска­жiть iще Вiв­де. Ко­ли б iще доч­ка не на­вер­ну­лась.

Горпина. Євфросина та­ки ме­не не ду­же лю­бить, спа­си­бi їй. Де ж пак: во­на вче­на, а Ска­ви­чи­ха яб­лу­ка пе­реп­ро­дує. Так що ж, що тiт­ка пе­ре­куп­ка! Свiй хлiб їм, не кра­де­ний.

Євдокія Корніївна. Во­но, бач, сест­ро, не те.

Горпина. Не те; а чо­ло­вi­ка ску­беш за чуп­ри­ну, як i я сво­го по­кiй­но­го Ска­ви­ку скуб­ла. Ви своїй Євфроси­нi не ду­же по­ту­рай­те, бо во­на з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­дить. Як­би моя доч­ка Оленка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсi, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на пам'ята­ла б до но­вих вi­ни­кiв.

Сидір Свиридович. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, що iн­ше.