На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Горпина. Я що iн­ше? А що ж я та­ке? Га? Хi­ба не знаємо, якi ве­ли­кi па­ни бу­ли Ряб­ки? Ав­жеж ста­рий Ряб­ко, ваш батько, м'яв шку­ри i хлiб з то­го їв. Я тор­гую яб­лу­ка­ми i хлiб з то­го їм, i нi­ко­го не бо­юсь, i до­ка­жу на всi Ко­жум'яки, що нi­ко­го не бо­юсь, на­вiть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Євфро­си­ни. (При­сi­кується до Ряб­ка i б'є ку­лак об ку­лак.)

Сидір Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чу­дов­на бо­го­ро­ди­це! Зас­ту­пи й по­ми­луй. (Осту­пається

й хрес­титься.)

Горпина. Чо­го ви одх­ре­щуєтесь од ме­не? В ме­не не­ма на го­ло­вi чор­тя­чих ро­гiв.

Сидір Свиридович. А хто ж заг­ля­дав пiд ваш очi­пок? А мо­же, й є?

Горпина. А як я ски­ну хуст­ку та по­ка­жу?

Євдокія Корніївна. I го­дi, сест­ро, го­дi. Хi­ба ж ти не знаєш, що мiй ста­рий ве­ре­дує?

Горпина. Скуб­ла вас жiн­ка, та чортз­на по-ко­лишньому.

Сидір Свиридович. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує. (Прис­пi­вує.)

Горпина (прис­пi­вує). Ше­ре­тує, обер­неться й по­цi­лує. Та­ке лиш по чар­цi! Чо­го це ти, Яв­до­хо, на­пун­дю­чи­лась? Си­дить, як та ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну на по­лi.

Євдокія Корніївна. Еге! тут як по­чав ви­га­ду­ва­ти на ме­не, що…

Сидір Свиридович. Цить, цить, цить! (За­ту­ляє ро­та Євдо­кiї Кор­нiївнi.) Нi­як не вдер­жить сво­го язи­ка! Ще й доч­цi роз­ка­же. Ой, якi ж слизькi язи­ки у тих жi­нок: в од­нiєї гост­рий як брит­ва, а у дру­гої слиз-ький: так i лi­зе сам з ро­та. (По­ка­зує.)

Горпина. Та ка­жи-бо, що твiй чо­ло­вiк ви­га­ду­вав!

Сидір Свиридович. Ой, цить, не ка­жи!

Горпина. Та ка­жи-бо, ко­ли на­га­да­ла; не дра­туй­ся. Ка­жи, бо ви­лаю.

Сидір Свиридович. Не ка­жи, бо з ха­ти вте­чу.

Євдокія Корніївна. Та то ми, сест­ро, оце ра­ди­лись, за ко­го б нам свою доч­ку вiд­да­ти за­мiж. Пе­ре­би­ра­ли усi Ко­жум'яки, та й не знай­шли нi од­но­го па­ни­ча доч­цi до па­ри.

Горпина. Ку­ди ж пак! Ти­ся­чi та сот­нi нi­ко­ли в дiв­ках не по­си­вi­ють. Не бiй­ся! По­ви­хо­дять шви­денько. От уже нам, бiд­ним, зов­сiм дру­ге дi­ло, хоч моя Олен­ка кра­су­ня не то що на всi Ко­жум'яки, а мо­же, й на ввесь Київ.

Євдокія Корніївна. Та й на­ша Євфро­си­на не то що на ввесь Київ, а мо­же, й за Київ. А що вже ро­зум­на i вче­на, як ба­риш­ня, то нiг­де прав­ди дi­ти, хоч, мо­же, ма­те­рi не при­хо­диться своєї доч­ки хва­ли­ти.

Горпина. Тiльки ду­же звик­ла вер­хо­во­ди­ти, тим, бач, що ве­ли­ко­ро­зум­на. Як­би моя Олен­ка так вер­хо­во­ди­ла в ха­тi, то я б їй пат­ли обс­куб­ла.

Дзвонять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Чи це вже й до ве­чер­нi дзво­нять? Пi­ду ж я по­мо­жу дя­ко­вi спi­ва­ти. (Встає.)

Горпина. Вже та­ки й по­мо­же­те дя­ко­вi. Сi­дай­те ж та луч­че по­ба­ла­каємо. Не­хай там сам дяк кур­ни­кає.

Євдокія Корніївна. Я оце все про свою доч­ку. Вже б, здається, i час за­мiж, та все якiсь не­до­лад­нi лю­ди трап­ля­ються: то не­гар­нi, то без гро­шей, хоч i гар­нi, то не ду­же ро­зум­нi. Зовсім не до па­ри моїй Євфро­си­нi.

Горпина. О, Євфро­си­на та­ки ве­ред­ли­ва. Не­дур­но во­на так де­ре но­са пе­ре­до мною, не­на­че я їй не тiт­ка.

Євдокія Корніївна. Тут, сест­ро, по­чав до нас хо­ди­ти один мо­ло­дий па­нич, та не ска­жу, як звуть.

Горпина. Про ме­не, не ка­жи. Ме­нi не йти за йо­го за­мiж.

Євдокія Корніївна. Гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся, ще й до то­го ро­зум­ний. Як поч­не го­во­ри­ти з Євфро­си­ною, та так го­во­рить ро­зум­но, що я слу­хаю, слу­хаю i нi­чо­гi­сiнько не роз­бе­ру. От уже вдав­ся ро­зум­ний, як на­ша Євфро­си­на.

Сидір Свиридович. Що вже ро­зум­ний, то ро­зум­ний, бо наб­рав­ся ро­зу­му од ро­зум­них лю­дей: вiн знається не тiльки з се­мi­нарськи­ми ба­са­ми, але на­вiть з мит­ро­по­ли­чи­ми.

Горпина. Та хто ж це та­кий? Та ска­жи-бо, сест­ро!

Євдокія Корніївна. Не ска­жу, не­хай кор­тить.

Знов дзво­нять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдру­ге дзво­нять! Їй-бо­гу, вте­ряю ве­чер­ню. (Бе­ре шап­ку i йде. Гор­пи­на йо­го до­га­няє й тяг­не до сто­ла.)

Горпина. I го­дi вам, го­дi. От уже нас­пi­ваєте! Ши­пить, як ста­рий гу­сак, а йо­му здається, що вiн спi­ває.

Євдокія Корніївна. Та не слу­хай, сест­ро! Ото в дя­ка доб­ра та­ба­ка, якась не прос­та, за­морська, то вiн бi­жить нюх­ну­ти з дя­ко­вої та­ба­тир­ки.

Горпина. Знай­шов доб­ро. Сi­дай­те-бо та по­ба­ла­каємо, та вип'ємо по чар­цi. (Тяг­не йо­го й са­до­вить.)

Сидір Свиридович. Ото дав гос­подь руч­ки! Аж мої кiст­ки трi­щать.

Горпина. Хим­ко!

Входить Хим­ка.

ВИХIД 6

Ті самі й Химка.

Горпина. По­бi­жи, Хим­ко, в церк­ву до дя­ка, не­хай дяк дасть ха­зяїно­вi на один нюх та­ба­ки.

Химка. Чо­го? Та­ба­ки? Хi­ба ж я дур­на, щоб за чортз­на-чим бi­га­ла, та ще й до церк­ви! Вже цi тiт­ка ви­га­да­ють! (Ви­хо­дить.)

ВИХIД 7