На схрещених дорогах
Шрифт:
Вергель із своєю жахливою руїною виглядав на примарний хаос в першім, чи останнім дні творіння чи заглади. В сірому ранньому світанку — тільки руїни та глибокі рани землі. Те саме далі від Галь до Іннсбруку. Кільканадцять кілометрів — вирва попри вирву й одна руїна. На шляхах розмерзле болото, над усім сіре небо. Все безвиглядне, тяжке й болюче. Усюди чаїться тривога й загроза.
Біля десятої години я в Тельфсі. Залишаю наплечник і валізку на станції та йду знайомою дорогою до фабрики. Містечко, чи там село, дрімає серед своїх безкольорових буднів. Дні тут такі замкнені в собі, як оцей тірольський бавер на своєму дворищі. У будинках багато вікон, багато кімнат, поверх а то й два. Стайня, як і в наших селян, разом з хатою під одним дахом. Усе замикане масивними брамами. На кожній стіні кукурудза вітриться на жердках. Скрізь мовчанка й байдужість. Усе тут таке чуже,
Але є щось, до чого в мене є гостре відношення: фабрика, одна з мрій моєї письменницької мети. Ще з того часу, як я була в Дрогобичі, я плекала зацікавлення фабрикою. Йдучи попри Шіндлера, думаю-гадаю, як там живуть і працюють. Знаю вже, що там італійці й французи. Слов’яни у Пішля. У «моїй» фабриці. Оце й вона. Темно розмальована скриня з кількома поверхами широких вікон, а потім головний корпус, що протягся на довжину у вузенькій долині між двома горами — місце між ними тільки для фабрики, десь посередині комин, потім другий, що його почали недавно будувати, і ще далі — магазин і дальша частина фабричних забудовань, аж до річки, що з шумом біжить з гір. Здовж цієї ж річки вище фабрики потяглись ще й будинки. А в одному місці долина поширюється, і в ній розмістились однакові та в більшості ще невикінчені доми південнотірольських поселенців. Вони вибігають аж під стрімкі стіни гір. Не один з них це майже кістяк і подекуди й без даху, в риштованні. Видно, що почате будування облишено.
На портьєрці цей самий портьєр — віденець. Вітаємось як уже знайомі. Зголошує дирекції, що я приїхала. Кажуть чекати. Де? — на дворі. Тож сідаю на лавці коло портьєрового вікна і чекаю. З зацікавленням оглядаю людей, що входять і виходять, та рух на фабричному подвір’ї. Усміхаюся привітно до дівчат, що, в беретках чи хустках на головах, говорять по-українськи. Хотіла б тішитись, що приїхала я до них допомогти їм. Та вони не знають мене. Усміх «чужинки» не цікавий їм.
З портьєром розмовляю увесь час, як з кимось віддавна знайомим. Це чарівний віденський спосіб, оця ввічливість, товариськість, прихильність. Розпитує, хто я і відкіля, і швидко сходимо на Відень. А потім розказує про своє життя, робітниче життя. По першій світовій війні — з його безробіттям. Голод у Відні. Він кидає місто й мандрує по селах, збирає ягоди, щоб продавати на кусок хліба. Живе без даху над головою і без прав. Ці картини просуваються у моїй уяві. Вони перші з фільму, що його тут я побачила чи пережила. Так швидко вони стались дійсністю, моєю дійсністю. Разом з всевладними шефами-капіталістами, що робітника викидають на вулицю. Разом з визиском, аж до стріляння в робітників. Слухаю і здається, що це не оповідання про чиєсь життя, а що це і тут, у цій фабриці, діялось і діється.
З першої хвилини заприязнююся з цією людиною. До кінця це був єдиний мій приятель. І хоча мало говорили між собою, але сам усміх, привіт, добре слово, потиснення руки — мали в собі тепло приязні. І потім у гіркі хвилини самітних змагань і з дирекцією й з жінками я не раз ставала перед його віконцем і тяжко зідхала. З-поза окулярів дивились тоді на мене його привітні очі, і я бачила в них розуміння та дружнє співчуття, від чого мені ставало легше.
Вкінці приймають мене шефи. Отже добре, що я приїхала. Все полагоджене між ними і відділом Охорони Здоров’я, і я залишаюся. На половині дотеперішньої платні (очевидно неправно, бо медичним працівникам належиться платня за стажем, і фабрика не має права цього змінити). До того дістаю — мешкання, паливо, світло, харч. І ще мешкання з двома ліжками!
Погоджуюсь на все. Хіба можу не погодитись? Це ж одинока точка на світі, де можу поставити ноги, одиноке місце, де я і моя сім’я маємо право жити й їсти. Біженець — це мабуть щось гірше від прокаженого. А тут я знову стаю людиною. Якою? Такою як усі ці раби, чи рабині, що працюють тут.
Мешкання. Є дві можливості: жити в цьому темному, вогкому підвалі, на бетоновій долівці, без світла, серед склепу рятівничого приладдя («що хочете, зовсім добре приміщення»!) або в будиночку біля фабрики — на горищі. Іншого нічого немає для лікаря. Коли запитую, чи лікар не варт мати поряднішого приміщення, Пішль дивиться на мене своїми дитяче-наївними очима і каже, що це не передбачене, а Гофман сміється садистично своїми стисненими зубами і заявляє, що це і так добре для мене. Що маю робити? Рішаюсь жити на горищі. Думка про сирий підвал страшна, та ще для моїх хворих рук і ішіясу та для мого хворого чоловіка. А мої бідні квіти, що цілу зиму купались в розкішному тірольському сонці й цвіли буйно й весело, як у найкращій теплиці? Не останнє місце вони займають у моїх думках. Мої єдині приятелі в цьому середовищі.
На горищі Шіслінґгавзу. Крутими задніми заболоченими сходами треба входити на другий поверх малого тірольського дімка. Ліворуч від сходів малий брудний коридорик, відтіля вхід до малесеньких клітинок, перебудованих на горищі. Їх три, і живе там литовська родина і два голляндці-монтери. Праворуч, повно якихось меблів, речей і пороху. Частину горища відгороджено і перероблено на кімнатку. Маленькі два віконечка, одне на південь, друге на захід. Заслонені стрімким тірольським дахом вони дають мало світла кімнаті. Не раз потім я мріяла про те, щоб якось відрубати оці навислі частини даху, щоб моїм бідним квітам, умираючим з туги за сонцем цикляменам дісталось хоч кілька соняшних променів. Віконечка вгорі. Кімната глибоко під дахом розділена порогом, як сходи, на дві частини. В ній стоять двоє дерев’яних фабричних нар, залізна пічка, шафа й якийсь умивальник. На людей вже немає місця. У розі під вікнами тільки стіл і два стільці, коли їх відсунути від стола — завжди попадаєш у небезпеку полетіти з високого порога вниз. Підлога брудна, ліжка виповнені гнилими чи затухлими стружками.
Брудні фабричні коци. Холод, сирість, півсутінок. Стаю безпорадно на порозі й боюся тут бути сама. І знову хотілось би втікати. Та куди?
Прошу лагерфюрера, що завів мене сюди, щоб сказав комусь прибрати, а сама йду до їдальні, бо фабричний гудок кличе на обід.
У головному корпусі, через браму, входжу ліворуч до великої кімнати. Провадить мене Гофман. Велика кімната, кілька рядів довгих столів, нічим не закритих. В кутку піяніно, просто лавка, за якою наші дівчата видають харчі. Це їдальня для працівників, цебто для робітників, що є чи з «заприязнених націй» чи з німців, які не є примусовими, і службовців з директором та керівником на чолі, приходить сюди трохи українців, бельгійців, італійців. Німці займають центральний стіл, інші національні групи — кожна окремий. Я спочатку цього не знала й сіла при німецькому столі, де кожен мав своє насиджене місце. Зараз же на другий день я вже сиділа між своїми, що облегшило моє самопочуття.
Тут уже не було лікарського касина, кожен ставав у чергу, брав тарілку, ложку повинен був мати свою, віддавав картки чи кидав число та діставав їжу з двох страв — після Куфштайну дуже поганих. Якась брунатна зупа, водяна картопля, бруква, часом трохи м’яса, буряків, рідко — якісь нудлі чи книдлі. На цей раз були нудлі— це тісто смажене на товщі, потім полите якимось солодким, червоним соком. Як казали дівчата — млинці. Отже, ці млинці бували рідко. Потім, після обіду між дівчатами я чула таке: німцям дали млинці а нам пшеницю, тож ми зробили страйк і не їли. Та ще коли б пшениця українська, а то хто його зна що: чорне, з остюками, тверде. От і не їстимемо, хай і нам дають млинці! Коли я запитала дівчину з лихим обличчям — чи цей страйк ще комусь, крім їх, шкодить? Вона заявила — як годують, так і робитимемо! Дівчата були горді, у їх характері не було нічого рабського чи підлого. За ними стояло двадцять літ твердого режиму і сила перемагаючої держави. Вони не мали нічого втрачати.
Зараз же після обіду — тривога. Тож кожен пішов кудись, не хапаючись. Як я потім довідалась — до праці, на фабрику. Але я, привикла час тривоги вважати своїм, вийшла з фабрики та пішла в ліс. На брамі стояли обидва директори. Гофман дивився вниз, а Пішль широко розкритими очима — на мене.
Теплий день на початку лютого в Альпах. Синява, розіскрений сніг, зелень лісу, запах живиці — усе, що я любила в Куфштайні. Я віднайшла це знову, і великий тягар, який я принесла з собою з фабрики, поволі зникав. Я сіла на якійсь лавці в лісі, грілась на сонці й думала над моїм становищем. В лісі почуття ставало легшим. Я думала: тривоги будуть щораз частіше й щораз довші. Той час я перебуватиму в лісі, на сонці і серед природи, і помимо цілого тягару нових обставин видеру і з такого життя для себе дещо.
Ліворуч і за спиною чути було вибухи. Знову на Іннсбрук кидали бомби. Ми були на цілих тридцять кілометрів віддалені від нього, і чули кожне бомбардування цього нещасного міста. З-поза Гогемунде час під часу вилітало декілька літаків, пливло на південь чи захід. Тут тяжко мені було орієнтуватись, відкіля вони пливуть і кому несуть бомби, і котрі — призначені для нас. У Куфштайні ми добре знали їхні шляхи й напрям. Та мені було зовсім байдуже до місцевості й місця праці де я тепер. Якби й зараз бомби зруйнували їх — мені було б однаково.