На схрещених дорогах

Софія Парфанович — лікарка і разом з тим письменниця і то ввесь час чинна, що звичайно не легко дається людині, якої професія така тяжка й відповідальна. Чи лікареві годиться поза званням, яке вимагає ще й постійного дошколу, шукати й іншого змісту для життя? Чи не повинен його вдоволяти такий цікавий, як думають сторонні, а насправді трудний і вимогливий

Очевидно — талант зголошується спонтанно, незалежно від професії. Людина з письменницьким хистом не може не писати, не може не виявити того, що виношує її творча душа. До того кожну людину манить вийти зпоза решітки буднів і зв’язаних з ними обов’язків. Складне життя і хвилюючі події мають свій кольор, свій смак і притягальну силу. Особливо живо спроможен на те все реагувати лікар. Він бо привик спостерігати все, так би мовити, під мікроскопом. Отож ряд лікарів-письменників прикрасив сторінки світової літератури. Згадаймо А. Чехова, А. Копана Дойля, Л. Селіна, А. Мунте, А. Кроніна, В. Зомерсста-Могема. Та й у нас були: Т. Окуневський, Ю. Липа, В. Кархут, а тепер є В. Коротич.

До літературної творчости привів нашу авторку довший шлях її ранньої праці пером у ділянці популярно-медичній і науковій. Її книжки, монографії і статті, в яких вона розглядала різні питання, зокрема з обсягу гігієни, становлять поважний дорібок розміром біля тисячі сторінок друку. З них найцінніша «Гігієна жінки», видання, якого в нас передтим не було і ще й тепер немає. «Щоби написати таку книжку, треба бути справжнім письменником» — як висловився, в розмові з С. Парфанович, Юрій Липа.

Не менша обсягом книжка вийшла би, коли б зібрати все надруковане нею в протиалькогольному журналі «Відродження», що його редагувала у Львові С. Парфанович напротязі 8 років. До того вона містила безліч статтей з медичної ділянки ще в інших часописах і журналах, які появлялись в Галичині в рр. між 1928 і 1936. Її ентузіязм, як теж гладкий, блискучий стиль поривають і переконують. Її манера писання легка, невимушена. Вона вміє і може творити і відтворювати те, що спостерігає, що родиться в її думках чи в уяві.

Від писань медичного публіциста і науковця швидкий і легкий був перехід С. Парфанович до белетристики. Зберігаючи медичну тематику вона вміло переставляється на позиції письменника з мистецькою формою вияву своєї творчої духовости. В 1936 р. появляється її перша збірка оповідань п. н. «Ціна життя». Вона врізується різким акордом у доцьогочасну тематику в українській белетристиці. На якийсь час вона стає ревеляцією. ЇЇ розглядають з різних сторін. Ті, що привикли розглядати життя в «рукавичках» і замовчувати деякі проблеми живої людини з прудерії чи надто приховуваного реагування на природні явища людського тіла і пов’язані з тим душевні відрухи, — приняли книжку з острахом і застереженнями. Але більшість читачів зустріла її зичливо, а навіть ентузіястично.

У кліматі лікарні — хворі, їхні страждання, боротьба організму з недугами і смертю, змаг лікаря, його побіди і поразки — ось тематика, органічно пов’язана з творчістю письменниці-лікарки. Те саме ще її далі появляється в її творчій роботі, зокрема виповнює велику частину її книжки «Інші дні», виданої в Авґсбурзі (Німеччина) в 1948 р., на еміграції. Медична тематика пробиває також у багатьох нарисах і оповіданнях, розсипаних у заокеанській вже пресі.

Та був час, коли здавалось, що авторка закинула остаточно цю тематику, бо наступні її книжки були побудовані на зовсім інших сюжетах. Це були книжкові видання: «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році [1] », «Люблю Діброву» і «Вірний приятель». Аж у книжці «На схрещених дорогах», якою оце обдаровує авторка читача, помітний — бодай в першій частині твору — поворот до ранньої тематики. Тут знову вона стає до боротьби за життя немовлят і здоров’я матерів, примушених в суворих обставинах війни й гітлерівського режиму продовжувати рід людський.

Треба зазначити, що С. Парфанович понад усе ентузіястка життя. Вона завжди в якійсь формі оспівує вартість життя, його красу і радості, навіть коли доля важким каменем давить. Разом зі знанням людського тіла, його прикмет і законів, що являються основою її деб’юту, як белетриста, в письменниці є чимало знання анатомії людської душі. Хоч у письменниці живий романтичний польот, по суті вона реалістка. Вона зображує людей не як етеричні з’яви фантазії, а як тих, що їх усі бачать, з тими прикметами, що їх вона спостерігає, пронизуючи своїм зором до самих нетрів душі. Треба сказати: в неї направду глибоке знання людської психіки. Вона розуміє людину так хвору, як і здорову, і показує нам її як новість, інколи просто як ревеляцію.

Покинувши на довший час лікарську тематику, авторка переходить на сюжети з життя здорових людей. Її цікавить складне їхнє життя і спосіб реагування головно в обставинах, які заіснували підчас останніх двох десятків літ: у війні, в міжвоєнному і післявоєнному часі. Це згадана вже «Загоріла полонина». Авторка змальовує барвисту верховину, наповнює її мелодіями бойківських співанок та вичаровує красу нашого фолкльору на одному відтинку української землі. До речі — С. Парфанович уродженка Львова. Там вона жила і діяла аж до великого «ісходу». Та колись її батько збудував на Кичері в селі Розлуч хатину. І туди вона зчаста їздила і з Бойківщиною зжилася. Вона полюбила скромні, але мальовничі оселі, співанки, що гомоніли в горах, часто в супроводі сопілки. Гостюючи там, вона приносила з собою палке серце, загострений змисл спостерігання і Божу іскру таланту. Вже раніше побут наших бойків ляг в основу писань Ю. Кміта, однак його скромні нариси далеко стоять від зрілих, сповнених сучасної тематики оповідань нашої авторки. В них не етнографія, а співзвучне з дійсністю відтворення життя верховинців в нових незвичних обставинах.

Новиною в нашій сучасній літературі є її оповідання з життя звірят. С. Парфанович розуміє їх не гірше людей, присвячує їм багато тепла, навіть любови. І то не лиш їм, але й рослинам й усім дітям природи.

Перша книжка з цією тематикою це «У Лісничівці». На тлі бойківської сценерїі пересувається перед читачем сім’я лісничого і бойко, Рибак, що виростає понад пересічний рівень і можна його вважати виложником гордовитого племени у відношенні до польських панів. Окрім тих персонажів ми находимо справжні персонажі звірят; кожне, хочби яке коротке, оповідання надихане теплом, любов’ю до нашої природи й наших тварин. Їх ми вчимося любити, так як і цілу природу Бойківщини. Книжка виховної вартости для молоді, оповідання передруковуються в шкільних читанках. Коли по середині того циклю покладемо Люблю Діброву, то на кінці випаде нам вкласти книжку, що є в друку в видавництві Свободи. Є то повість про пса — «З людьми [2] » — нагороджена першою літературною нагородою на конкурсі СФУЖО в 1961 році.

В цій тематиці просто клясична збірка «Люблю Діброву». Шматок американської землі з озером — місце для дозвілля великого гурту наших людей з Дітройту й околиці. Туди вони приносять свою тугу, в той клаптик землі вони вкладають свою любов до землі, хоч не на українському материку вона. Там ставлять свої будинки, навіть за зразками своїх регіональних хат, садять рослини, що їх любили вдома, туди приїздять, щоби погуторити в колі земляків і відпочити. Авторка їх підглядала і про них написала. В тому в неї стиль репортажу. Але в книжці ще й зустріч з природою, якою така багата Діброва. І в цьому ліричний патос і краса малюнку фарбами многобарвної палітри. «Люблю Діброву» — це своєрідний заповідник, де зберігається ще первісний чар природи, що однак швидко поступається напорові людини. Великий дар спостерігання деталів, малопомітних для звичайних бувальців, і дар закріплювання їх в сюжетній конструкції талановитим пером, роблять цю книжку цікавою і для молоді і для старших.