На схрещених дорогах
Шрифт:
Лемент, плач, інколи тільки глуша. Навіть частіше.
Іванка скинула до валізки кілька кусків дитячого одягу, я дала їй стільки грошей, що мала, і дві хлібини, вона покинула хату під штиками вояків, пригортаючи до себе дітей. Насильно втиснена в перевантажене людьми авто, вона від’їхала в невідоме. Запломбованими вагонами, набитими людьми — наступного дня віз потяг смерти сотні, тисячі таких, як вона. У далеку дорогу, в Сибір. На каторжну працю серед тайги, страшних, смертоносних морозів у лихому одягу, з дрібними дітьми. Описати це я не годна вам, Жінки Заходу. Я українська мати.
Ви дивуєтесь, що після того всього серце в мене не розірвалося. Прецінь Ніобі воно скам’яніло з болю. І віки милосердяться над її мукою. Але в Україні як не
Що Вам ще сказати, що Вам ще показати, Матері й Дружини Заходу? Після неповних двох літ таких порядкувань у нас большевики попали в війну з дотеперішнім союзником: німцями й мусіли покинути нашу країну. Зараз після приходу німці розкрили тюрми й льохи та дозволили публіці оглянути трупи та шукати серед них своїх близьких.
Оце настала макабрична проща до стосів трупів. Від місяців зогнилих, збутвілих, відразливо смердячих, жахливих, з слідами мук і масакрування: поламаними кістками, дірами від пострілів в черепах. Сотні, тисячі в кожній тюрмі. У підвалах у бетонових сховищах.
До них ми жінки й матері йшли прощею, шукаючи своїх. І я відбула мою Голгофу, і я взяла участь у цьому макабричному ноктюрні. Ми йшли між рядами чорних, відразливих трупів, що їх виложили на подвір’ї, підносили рядна і заглядали в їхні обличчя, що від довгого часу були в землі. Ми доторкались до решток одягу, стараючись хоч по ньому пізнати чи це не його сорочка або светер. Чи ми плакали? Мабуть ні. Чи ми не збожеволіли? Ні.
Ми обійшли тюрми і льохи, оглянули тисячі трупів, але наш ум працював на диво ясно, а наші нерви були на диво спокійні.
Так ми шукали чоловіків і синів і сестер і доньок замучених у тюрмах НКВД.
Але як большевики мали другий раз прийти до нас, ми не мусіли вагатися що робити. І, хоча наша земля опливала кров’ю з рук других окупантів, німців, ми не мали іншого вибору, як податися в Німеччину. У великому поході з наших земель у чужину, на захід і щораз більше на захід. Рятуючи останки українського народу недомученого катами. І коли діти наші згинули, ми взяли на руки внуків, отрясли з взуття пил нашої батьківщини і пішли в мандрівку тернистими шляхами еміграції, без дому, захисту і завтра.
Чи Ви тепер розумієте нас, українок, Ви, Жінки Заходу?
Такого листа написала до жінок світу Мати-українка. Тоді, коли над нею, залишками її роду — її онуками і всіми іншими людьми, що жили в таборах висіло мариво насильної репатріяції.
В МІСТІ
В той час, коли табір жив своїм, питомим йому життям, місто і його мешканці жили на свій лад. Еля, Гертруд, Марія бігли до праці, яку виконували з типовою для німок солідністю. Христина, що жила в домі наших «наців», як ми називали сім’ю президента, вчилася мідьориту і разом з тим кохалася у власникові робітні. Її чудові зеленкаві очі були повні сяйва, але її серце, це справжнє серце-мотор, що розганяє кров по тілі, хворіло, і я піклувалась нею. Вона лежала в лікарні діяконісок — це протестантські манахині — і там почалася наша довголітня дружба, хоч між нами було добрих два десятки літ різниці. Вона молодша. Старша панна Берта, що теж жила в нашому домі, давала лекції англійської мови, і її дні були так виповнені, що вже не мала ні години для мене. Але, коли я мала вільний день від праці в таборі, ми йшли на обід до ресторану та їли на картки скромний харч і говорили про життя-
Тоді над містом вставав густий білий порох. Збивали його екскаватори, що вибирали румовище; його вивозили за місто. На Цісарській площі завжди сиділи парами старші люди і приглядалися до горобців, що плюскалися в фонтані, та до дітей, що гралися на стежечках, серед зелені. Так, війна скінчилася, Богу дякувати, і вже можна спокійно доживати віку в цьому тихому, поважному місті.
Звичайно вже западав сутінок, як я верталася з занять в таборі. Я йшла від трамвайної зупинки добрий кусок пішки. Але я не чула ні втоми, ні дороги під ногами. Інколи я присідала на лавці на Шісграбені, та слухала співу пташок. Цей широкий бульвар затінювали старі дерева у їхніх стіп був вал, тепер порослий зеленю. Колись він боронив місто, як і сама назва каже. На весні на ньому цвіли сині весняні квітки, рябіли крокуси своїм біло-жовто-фіялковим мачком і співали вранці і ввечорі шпаки.
На лавці добре було мріяти, або говорити з Христиною чи з кимось з письменницької братії, хто інколи супроводив мене по дорозі з табору.
Але он виступ, тут Шісграбен скручує злегка на ліво, бо наша вулиця врізується в нього парком, у якому розмістився будинок, де ми жили. Завжди й незмінно за вікном бліде обличчя мого чоловіка, що дожидав мене. Побачивши, злегка усміхався і відходив до ґудзика в стіні, яким відчинялася брама. Я проходила довгий сутінний коридор і була вже в кімнаті, була вже вільна від таборового і скитальського життя. Тут був мій дім, тут на мене чекало вірне серце, що ледве несло тягар життя. Ми спільно готовили вечерю, і я розказувала новини з табору і світу. Пилип, мій Філько, переживав їх зі мною.
Але тут теж не було затишку, тут теж вкралася післявоєнна завірюха. Разом з господарями ми турбувалися їхнім життям та ускладненнями. Що ж бо сталося одного дня?
Наш пан президент був дуже милий і ввічливий, старався нам допомогти і на кожному кроці йти назустріч. Допомагав носити й укладати наші речі, потім різати дрова. Навіть допомагав Пилипові палити в нашій малій пічці. Невідомо, чи був він такий ввічливий тоді, коли належав до націвської верхівки. Але одного дня його забрали американці та, як і інших наці, помістили в таборі..
Табір інтернованих містився теж на Ґегінгені, праворуч дороги, якою ми колись ішли до нашого табору. Не була то цегельня, тільки рядки будинків, чистих, гарно відмальованих і ясних. Чоловіки працювали біля будинків і стежок та доріг, всюди було гарно висипано ріню і піском, на грядках цвіли квітки. Люди проходжувались, читали, вправлялись у фізкультурі.
Одне тільки: табір був обведений двома разками дроту, а на воротях була військова стійка.
В тому то таборі опинився пан президент. Пані президентова чи, як ми казали, президентиха дуже зажурилася долею чоловіка. Але не тільки те турбувало її. Може головна її журба — це була небезпека виселення. Американці любили відокремлені будинки в городах, і була велика імовірність, що тепер, коли пана президента забрали, заберуть і будинок. Тож разом з сім’єю президента і ми турбувалися. Знайти хату не легко було, і ми боялися, що разом з сім’єю господарів, і ми швидко станемо бездомні.
Врешті, пан президент, як потім виявилося, не мав кривди в таборі. В неділю, в день відвідин, президентиха прийшла додому всміхнена. Була то русява пані так під сороківку, її волосся завжди гарно уложене, на руках, якими, певно, щойно тепер стала працювати в хаті, було завжди пару діямантових перстенів.
Дуже похожа на матір була й донька, п’ятнадцятилітня панночка, що носила себе й далі згорда, і з нами, чужинцями, не часто зустрічалася. Але тепер обидві вони говорили радо й багато. Так. Бо виявилось, що в таборі, в американському таборі, не те, що в недавньому німецькому концентраку. Інтерновані вільно собі ходять, не мають ніяких занять і обов’язків. На обід сьогодні мали волову печеню з городиною, ванілевий пудінґ з родзинками (можете собі уявити: пудінґ з родзинками!) і справжню каву. Кеннен зі зіх форштелен? — можете собі уявити — повторяла пані з захопленням. Врешті, пана президента оглянув лікар, виявилося, що в нього ревматизм і його зарахували до хворих, він дістає якісь американські ліки, ходить до діятермії і масажу. Можете собі уявити що за табір?